Юлія Турба Yulia Turba

Я, напевно, би не стала переїжджати, якби в мене не було тут роботи. Точніше, я б стала переїжджати, але коли була б робота. І в травні перше, що я зробила, — це зайшла на Linkedin, коли шукала роботу, і поставила локацію «Київ, Україна». І подумала: «Ого, я ж ненавиджу Київ. Що я роблю? Але ну добре, подивлюсь». Це був травень. «Я ж не буду переїжджати в Київ, навіщо я це роблю?». Клік. Дивлюсь, є позиція в ООН, Фонд популяції, народонаселення, якось так. Ну добре, подамся, просто гляну, спробую, як це. Просто подивлюсь, я тільки подивитися, купляти нічого не буду. Заповнила аплікейшн, подалась. Мене запросили на інтерв’ю. Тоді я зрозуміла, що це більш реально, аніж я собі придумала. Це не просто податись, мене запросили на інтерв’ю. Тобто це може… такий офер може бути. І мені до оферу потрібно бути головою готовою. Не знаю, чи він буде в грудні, чи він буде в лютому, коли він буде — він буде. Напевно. Бо позицію я не отримала, але дуже гарна пані HR взяла моє CV і надіслала його в інші агенції ООН. І цілий червень вони мовчали, цілий липень мовчали. Я вже знайшла в Будапешті роботу і вже звиклася з думкою, що буду в Будапешті. Але десь ось тут от в мене все одно було розуміння, що, можливо, мені прилетить якийсь офер або мене, можливо, запросять на інтерв’ю і я буду стояти перед вибором. І коли настане цей вибір, що я виберу? От в чому стояло питання. Чи я виберу Україну, чи виберу Будапешт? Я розуміла, що, мабуть, виберу Україну. Якщо прийде офер. І він прийшов. Коли я мала вже починати нову роботу в понеділок, а офер прийшов… ну, як офер, така пропозиція, в четвер перед цим. І це було дуже… це було… Якщо я зараз скажу: «Це було дуже легке рішення», мої друзі, які подивляться це інтерв’ю, скажуть: «Ні». Бо я… вони наслухалися всі 10-хвилинні голосові повідомлення, які їм записувала, з проханням допомогти мені, але не допомагайте мені, бо я маю сама вирішити. Але я вже давно вирішила в голові, що я переїду. І коли мені прийшов цей офер, це я відтягувала трохи, бо все-таки переїзд — це важко і довго, але мені довелося за два з половиною тижні зібрати всі свої речі і переїхати в той самий ненависний мені Київ.

Було завдання — показати презентації про Україну. Я показувала в родині, дуже всім сподобалося. Я привезла з собою багато різних українських символів, атрибутів. Було дуже цікаво всім. Вони мали такий інтерес, не скажу, що вони цим горіли і стали після цього фанатами України. Їм було цікаво, бо це була я. Вони мене любили, і вони робили це, аби таку зробити асоціацію зі мною, що в них за людинка. В школі, коли презентація про Україну була, їм було цікаво. Але одного разу… це був мій перший досвід, коли я стикнулася з tankies. Tankies — це люди в Штатах, які люблять Сталіна, війну і кажуть, що все класно. Одного разу робила презентацію про Україну, і я вирішила зробити її про Голодомор. Сидів мій однокласник, який оце все послухав і каже: «Неправда». Каже: «Це все неправда». Я думаю: «Добре». Кажу: «А чого?». Він каже: «Це не був Голодомор. Це все посуха була, і це взагалі природні катаклізми повпливали на голод». І я така: «Ти не вважаєш, що це був результат політики?». Він такий: «Ні». Каже: «Це все неправда». І сидить 30 лобів в класі, які автоматично перекреслюють все, що я сказала, повертаються на нього і кажуть: «А, ну він може теж правий бути. Він же в нас теж має оцінки хороші в школі, в класі».

Було дуже багато проблем. Нас використовували просто як якихось, не знаю, працівників по дому, аби мили, прибирали. Вона не хотіла вкладатися в нас, оця хост-мама. Всі мої потуги переїхати в іншу сім’ю були зустріті координаторкою тиском. «Ти на держспонсорованій програмі, ти не маєш права нічого тут взагалі рипатись. Тобі платять гроші, ти взагалі…» Це було в м’якій формі сказано. Але якщо говорити без прикрас: «Ти з країни третього світу, ти не маєш права на ніякі привілеї, дали тобі сім’ю, радій взагалі, що ти тут в Штатах». І: «Try harder». Я цю фразу буду, напевно, до кінця життя пам’ятати. Коли ти кажеш, що у тебе депресія, і тобі важко, і ти не знаєш, як справитися, бо ти не розумієш, що відбувається навколо, тобі кажуть: «Try harder». І ти думаєш: ну куди вже try harder, я вже не знаю, куди try harder. Я переїхала в листопаді в іншу родину, це була сім’я моєї однокласниці, ми досі спілкуємося. Пройшло дев’ять років. Це теж мої дуже близькі люди, дуже їх люблю, вони мене прийняли, як свою доньку. Вони дали мені хоча би… теж були моменти деякі, але це нічого, це не порівняється з тим, що було до цього. Вони дали мені комфорт, любов, турботу, дах над головою, розуміння, опіку і просто дали мені добути цей рік легше, аніж могло бути.