«Одного разу поїзд зупинився. І, як завжди, відкрили двері, шоб взяти баняк із зупою. І раптом – військових, кілька військових! Навпроти нас. Вони кажуть: «Дєвушка, аткуда Ви?» «Нє разґаварівать, стрєлять будєм!», – до них, до тих військових наші конвої. А вони покликали інших. І цілий майже гарнізон, сотня вояків прийшло, обступили поїзд і каже: «Ах, ви, сволочі, – як вони їх називали, – криси (…), ми кровь пролівалі, а ви здесь што, наших дєтєй, наших матєрєй куда-то!» Як почали. І поїзд, звичайно, рушив далі. А шо вони почали робити? Почали нам кидати свою одежу, ерзаців (замінників продукту – ред.) повно, консервів, всьо почали кидати в наш вагон. Там були інші вагони, інші були закриті. То наш, так співпало, шо то дівочий, жіночий вагон відкрили нам взяти бутлю з їдженням. Нас відвезли, звичайно, але шо – зупинили, шмон, всьо забрали, нічо нам не лишили.»
«Справа в тому, що прийшли перші «визволителі». Вони «визволили» людей знаєте від чого? Від всього. Від хліба, від господарки. Якшо назвати «визволителі», то з другого боку треба розуміти, шо таке «визволителі». То лихо прийшло, то страшна тьма прийшла! Це шось, як нашу землю покрив морок чорний, злий дух. Після того, шо я Вам згадую, оті фестини, обжинки, «Просвіту», забави, ту благодать, яка була в нас Божа, то це один рік – все знищено, все закрито, всі товариства: «Сокіл», читальню, садочок. І людей почали вивозити. Ми врятувалися тим, наша сім'я, шо ми кинули все, лишили на того Михалка (хлопець-сирота, який змалечку жив у сім’ї Грицини – ред.), а він без двора, бо він був чужий – друге прізвище, і втікли до Львова. А мали ми місце, де поселитися. – А багато Ви лишили майна? – Ну так, ми вважалися добрими господарями. – Що Ви мали? – Напевно 30 гектарів поля мали, ліс. Було два коні, три корови, моя любима була Манька. Вона мене завжди обнімала, вірніше, я її обнімала. То була жива істота. Ми їх любили.»
«А одна прийшла, вона із Золочівського району, молоденька дівчина. Прийшла – впала на порозі. Вся облита кров'ю, вся понівечена. То порвате. Боже, шо ж робити? Я підбігла до неї. А всі: «Ой, Боже, шо ті кати виробляють! Дивіться, яке те дівчисько!» Я взяла воду, бо там була вода для «параші». Взяла так, і несу її. І – хлюп на неї, хлюп на неї. Боже, а то фарба! А то все почало текти! Та й ми зрозуміли, шо її так замаскували, ніби вона побита, шо ми над нею всі сварили тих катів. Шо ми там називали «Нема на них кари!», «От би їх стріляти!» А вони то хочуть – хто це говорив? Хто це духом таким? А тут зразу я всьо розкрила, бо водою облила. І її тут же з порогу забрали. Вона почала ногою стукати – і її забрали.»
«Там були надзвичайні дівчата. Інтелігентні, всі красиві – як на підбір. До мене вони особливо відносилися. На вулиці, коли їх брали на слідство, то Дужа (Марія Дужа – політв’язень – ред.) з себе скинула светер – мене одягнула. Бо то вже був березень місяць, і досить холодно ше було. Вона мені светер одягнула. Там одна, Гавришко, вона приїхала з Франції, блюзку порвала, зав’язала мені волосся, бо за той час мені волосся виросло довге. Ну, короче кажучи, одягнули мене. – «Там тебе звільнять! Та хто, подумай!» Бо всі, дійсно, були в підпіллі, загинули на очах їхні чоловіки. А вони до мене так: «А, шо воно там робило!» Та нічо не робила, якісь там віршики писала. Я так себе представляла.»
«А як я до хати прийшла, коли вернулася вже. Іду біля школи, іду вулицею. Дерева зелені, а тундра була пуста. Казахстан також був пустий. То степи Казахстану. Дзвоню. Мама відкрила двері: «Нема, нема, нема. Вже вистачить тих циганів. Вже ходять тут кожний раз цигани. Я вже вам дала!» Кажу: «Мамо, та то не цигани! То я, твоя Орися!» О, крик. Боже, люди позбігалися із сусідніх будинків. Розумієте, настільки я змінилася. Ну, закутана, звичайно, сліди від номера на спині. То всьо було так, знаєте, де ж мама думала, шо то я вернулася такою.»
«Пішли на Зелені свята. Там виводили нас кожен день на прогулку в таку клітку бетоновану. І раптом – ми дивимося, а з-під бетону пробиваються зелені віточки трави. Тендітні, зелені! Пані Бабій каже: «Дивіться, та то чудо, дівчатка! З-під землі, через бетон, тоненькі листочки пробилися! То ми хто такі? Ми хіба тих мурів колись не розламаємо? І ми будемо на волі!» Ми ті листочки всі: «Ой, Боже, та то наша радість. Єдиний зв'язок з природою, живе!» Зірвали, поховали. Конвої як побачили з вишки, шо ми шось так, пішли, почали нас бушувати. Все одно ми заховали ті листочки. «Колись ми згадаємо з вами, дівчата, як ми, укравши жмуток трави, тим визначали сьогоднішні свята, тим ми раділи, хоч в сльозах були», – то мої слова до Зелених свят.»
Celé nahrávky sú k dispozícii iba pre prihlásených užívateľov.
AI asistent Memory of Nations Prebáda tisíce príbehov pamätníkov
Objavte nový spôsob, ako používať Archív Memory of Nations. Pýtajte sa na témy, udalosti, miesta alebo skúsenosti, ktoré vás zaujímajú. AI asistent prehľadáva prepisy rozhovorov s viac ako 30 000 hodín nahrávok rozhovorov a vyhľadáva relevantné spomienky naprieč archívom. Nemusíte poznať meno pamätníka ani vedieť, kde hľadať. Stačí položiť otázku vlastnými slovami.
Орися Матещук (Грицина) народилася 22 січня 1929 р. у с. Теребежі Львівського воєводства (тепер Буський район Львівської області). У 1939 р. через страх депортації після приходу «перших совітів» її сім‘я втекла до Львова. Навчалася у Львівській середній школі № 5. В 1945 р. Орися стала членом Спілки української молоді, а згодом - членом ОУН (псевдо «Маківка»). Виконувала різні завдання підпілля. За порадою організаційних зверхників ОУН з метою конспірації перейшла у Львівську залізничну середню школу № 3, яку закінчила в 1947 р. Того ж року вступила на факультет української філології Львівського університету. У жовтні 1947 р. була вперше заарештована. У вересні 1948 р. була заарештована вдруге на вулиці по дорозі в університет. Півроку перебувала під слідством у тюрмі НКВС № 1 на вул. Лонцького. 22 березня 1949 р. Військовий трибунал МВС Львівської області засудив Орисю за ст. 54-1 «а» до 25 років виправно-трудових таборів. Після суду декілька місяців перебувала у Львівській тюрмі НКВС № 4 («Бриґідки»), згодом - у Київській пересильній тюрмі, звідки етапована на Далеку Північ. Покарання відбувала в Комі АРСР (Мінлагу) у таборах суворого режиму (Інта, Абезь), Казахстані (Карабас). У 1955 р. була звільнена. Повернулася до Львова. Хотіла поновитися в університеті, проте їй це не вдалося. Закінчила культосвітній технікум і заочно Харківський бібліотечний інститут. У 1956 р. вийшла заміж за колишнього політв‘язня, лікаря Ростислава Матешука. Працювала бібліографом у бібліотеках Львова. У 1989-1995 рр. очолювала перше об‘єднання колишніх політв‘язнів - Львівський клуб репресованих імені Михайла Сороки. Письменниця, автор поетичної збірки «Відважні, щирі, неповторні» (2003), а також книг спогадів «Незабутня Софія Караффа-Корбут» (2004), «Олеська земля - земля героїв» (2006), «А ми не скорилися» (2007) та інших публікацій.
