Ольга Бірзул Olha Birzul

Але це до того ж, наприклад, мені давало цікавий ґрунт для дослідження того, як росіяни робили уже тоді пропагандистські фільми. Тобто нам періодично прилітали фільми про «ЛНР» і «ДНР»: що там не терористи, а люди, які прагнуть якоїсь незалежності, незрозуміло чому, від України; потім ці перекручені історії про Крим. Дуже вже тоді росіяни конкретно переписували історію через кіно. Мені це було насправді корисно, бо коли [20]22 рік прийшов, я не була здивована. Я розуміла, що вони підготувалися до цього. Розумієш, ми робили дискусію на «Докудейсі». Я сама пам’ятаю, як я організовувала дискусії про те, що в певному сенсі образ України об’єктивізований. Тобто завжди в фільмах іноземних документалістів постає Україна як країна Кличка, Чорнобиля і повій. Оце теми, які їх цікавили найбільше. Плюс ми говорили про пропаганду, яка вже проникає і бреше про війну на сході. Але, Женю, це було настільки… я відчувала себе, мої колеги… білою вороною, тому що люди не дуже цим цікавилися. Треба було вести якісь документальні кіна й трошки інше показувати, що буває арт, є розважальне, що там не лише складні історії. До речі, після [20]14 року почався бум в українській документалістиці. От я завжди, коли в мене є можливість, пояснюю, що документалістика українська відбулася до Чернова, до «Двадцяти днів у Маріуполі». Бо у Чернова склалася війна, знову ж таки, його особисті якості як розумної, пробивної, гарної, з класною англійською мовою людини. Але до того було вже чимало українських документальних фільмів, і вони вже були на фестивалях. Я прямо фіксувала ці перемоги. І коли я йшла, погодилася очолювати сектор кіно в Українському інституті у [20]19 році, я знала, що в мене є з чим йти, і що в мене будуть шоукейси документального кіно, і що я знаю, що давати посольствам показувати, а що їм не можна давати показувати. І я завжди про це нагадую. [20]14 рік став важливим моментом, коли кінороби, передусім як громадяни, побачили одне одного на Майдані, зрозуміли, що цінності спільні; історії були на кожному кроці, бо революція завжди дає багато сюжетів; і «Docudays» був поруч, який зробив на фестивалі окремий Docu/Про-сектор, в якому ми привозили іноземних продюсерів, дистриб’юторів, тьюторів різних, які знайомилися з нашими документалістами, трошки їх підтягували по певним питанням індустрійним. І ми зі свого боку штовхали через знайомство з програмерами, відбірниками інших фестивалів українське кіно в програми, в конкурси цих фестивалів. «Docudays» сильно доклався, ми сильно розвивали. Але преса в Україні не дуже цікавилася документальним кіно, і нам завжди було важкувато завести журналістів, тому що вони казали: «Ну, це складно, ніхто не буде читати». Але поступово-поступово через соціальні мережі «Docudays» ставав популярнішим, до нас почали приходити хіпстери, після фільмів про геноциди з посмішками робити селфі — що мене дуже завжди вражало. Але я думала: «Ну добре, най так. З чутливістю ми ще попрацюємо».

Я їздила в Київ. Причому мені нічого не могли зробити, бо я не була у гуртожитку, а їздила з хлопцями, друзями, яким погрожували виключенням з університету, тому що ректор Ніжинського університету був «регіонал». Ще той мудак. І прям людей виселяли з общаги, якщо вони їздили на Майдан. І ми прям цілу зиму їздили, ночували по якимось знайомим у Києві, на підлогах. Прям у мене відбулася ця Помаранчева [революція]. Я дуже добре пам’ятаю реп, оці перші виставки, як вони мене вразили, ці всі концерти. Холодно було постійно, ми мерзли. Це була моя школа політична. Для мене це було відчуття, що ми змінюємо щось. Бо в мене був бойфренд, який вчився на історичному факультеті. І ми, історики з філологами, дружили і були дуже проукраїнських поглядів. Я ж поступово далі свою цю українськість плекала, розминала. І нам подобався Ющенко, нам подобалося, як він говорить, що він говорить, нам подобався цей драйв. Було ж дуже відчутно, де люди європейських цінностей, де молодь, — і люди, які на боці Януковича. І там ти просто відчував, що це такі подонки, я б їх називала, це гопота, давай будемо чесно. Я не прибирала би це слово, бо гопота — вона і залишилась гопотою, тітушки ці всі, і вони були жахливі, і ти відчував, що не хочеш жити в країні, де вони отримують владу. Я прогулювала пари, їхала, для мене це було принципово. І потім цікаве останнє літо. 2005 року ми поїхали нашою компанією в Крим, і там я познайомилася з кримськими татарами. Тобто ми жили — це була Ялта — в пансіонаті, який тато одного з наших друзів… він був будівельником, і він там знайшов кімнату, де ми всі покатом жили. А з ними на будівництві працювали молоді кримські татари. І ми з ними, з цими хлопцями, роздружилися — і роздружилися на політичних поглядах сумісних. Вони розповідали, як для них важливо, щоб Ющенко переміг. І я багато тоді взагалі про традиції кримських татар дізналася. Ми ще ходили, пам’ятаю, в Ялті, де Ющенко приїхав на це літо. Сцена, він такий красивий, в білому костюмі. І ми пішли на нього, як на рокзірку нашу дивитися, слухати. І мені ті хлопці, кримські татари, пояснили, що з ними робить російська історія, яка в них забирає землю, що з Ющенком в них є надія повернути свої історичні клаптики землі. І щоб мова повернулася, традиція — бо це їх земля. Мені тоді це було дуже важливе.

І я відчувала якусь задуху — не лише в традиційних системах освіти, а ще географічно, бо містечко маленьке: ти сів лютий на велосипед, проїхав від кінця до кінця за годину, і всьо — далі залізниця. Мені дуже хотілося вирватися. Але мій добрий спогад про те, що мені дістався професор Ковальчук, який був шістдесятником, який у свій час втік із Києва і зберігся в Ніжинському університеті. І він, коли на мене на четвертому курсі подивився — а я була коротко підстрижена, широкі штані, ну я ж по нефорам була, — і він на мене подивився і каже: «Олю, Сосюра, Тичина не злетить. Дивлюсь я на вас… Давайте по українському постмодернізму». Це ж четвертий курс, ми ще не дійшли до постмодернізму. Я кажу: «А що там?». Він каже: «А там Оксана Забужко. “Польові дослідження з українського сексу”. Вам буде весело». Я йому так вдячна, бо я влетіла на цьому всьому в український постмодернізм, який мене проковтнув, бо там не так писали, там Андрухович, Іздрик, Жадан — «Біг Мак» перший. І мені було так цікаво. І я оце просто так десь… четверте мені видали, в кінці вже сказали, що «у тебе там буде червоний [диплом], якщо ти на відмінно екзамени випускні здаси». Я навіть не знаю чому. Це не було моєю метою. І після четвертого [курсу] я вже всьо: бакалавр є, в Київ. І тітонька мене зупинила і каже: «Ну ти поїдеш. Останній рік твого життя в університеті, підеш працювати — ти ж не повчишся. Повір мені, як ти будеш працювати, тобі вже не буде часу. Напиши диплом, тобі подобаються книжки. Перепочинь. Я ще паралельно вчилася на другій зміні на журналістиці, яка теж була чорті-шо. В Ніжині, там можна було брати по факту третю спеціальність. Воно таке було провінційне, але ти знаєш, це хороша школа про те, якою журналістика не мусить бути. І я дуже пам’ятаю оце пірнання в літературу і можливість у цьому маленькому лінивому містечку повисіти в бібліотеці, бо більше там робити нічого, працювати ніде. Але оце відчуття задухи, що ніби тебе арештували в цьому місці. І так мені Ковальчук відкрив очі, і я «Польові дослідження» в свої 22 роки читала, оці речення на дві-три сторінки по кілька разів, але мені це так насправді подобалось. І захист у мене був дуже смішний, бо мені достався якийсь дядько, який очолював факультет журналістики тут у Києві, і він, подивившись на мене, сказав… Там було питання таке класне. А я постмодернізм: Ліотар, Бодріяр, все ж це читалося, Дерріда — все від зубів. А він мені каже: «Пані, скажіть мені чесно, як жінка чоловіку. От ви прочитали цей текст, — а тоді ж, пам’ятаєш, неслися скандали навколо цього тексту, це якийсь там 2004 рік. Хоча мені смішно, бо вона [19]96-го написала. І він каже: — Пані, от як жінка чоловіку скажіть мені, я оце прочитав цей текст, і жінка розказала мені всі свої секрети. Хіба буде вона мені цікавою тепер?». А я кажу: «Пане, якщо вас так легко налякати такими секретами, то мені вас дуже шкода». І Ковальчук стоїть, посміхається. Я просто: дурне питання — дурна відповідь. Я вийшла, і він: «Олю, вам треба валити з Ніжина».