Následující text není historickou studií. Jedná se o převyprávění pamětníkových životních osudů na základě jeho vzpomínek zaznamenaných v rozhovoru. Vyprávění zpracovali externí spolupracovníci Paměti národa. V některých případech jsou při zpracování medailonu využity materiály zpřístupněné Archivem bezpečnostních složek (ABS), Státními okresními archivy (SOA), Národním archivem (NA), či jinými institucemi. Užíváme je pouze jako doplněk pamětníkova svědectví. Citované strany svazků jsou uloženy v sekci Dodatečné materiály.

Pokud máte k textu připomínky nebo jej chcete doplnit, kontaktujte prosím šéfredaktora Paměti národa. (michal.smid@ustrcr.cz)

Ольга Бірзул Olha Birzul (* 1982)

• народилася 20 серпня 1982 року в Києві

• після Чорнобильської катастрофи в 1986 році тимчасово переїхала до бабусі в Баку

• у 2004 році захистила диплом бакалавра української й англійської філології в Ніжинському університеті

• брала участь у Помаранчевій революції 2004 року

• працювала у відділі «Культура» в «Газеті 24»

• 2009 року долучилася до команди фестивалю документального кіно про права людини «Docudays UA»

• у 2016–2019 роках була кураторкою фестивального проєкту з культурної дипломатії «See Ukraine»

• у 2019–2021 роках очолювала відділ кіно в Українському інституті

• літом 2022 року через початок повномасштабного вторгнення Росії виїхала до Відня, але вже за рік повернулася в Київ

• 30 грудня 2022 року загинув її чоловік Віктор Онисько — режисер монтажу, який приєднався до Збройних Сил України з початком повномасштабного вторгнення Росії в Україну

• 2024 року вийшла книжка Ольги Бірзул «Твоя книга про кіно», присвячена памʼяті Віктора Ониська

• волонтерила в кемпах для родин загиблих захисників від ГО «Українські мурахи»

• 2025 року залучена до тестової групи експертів з реформування дисципліни «Мистецтво» в школі

You can find the English version below:

Český překlad příběhu následuje po ukrajinském a anglickém textu:

Ольга Бірзул — кінокураторка й культурна менеджерка, яка активно долучилася до розвитку й популяризації «Docudays UA», а згодом очолювала відділ кіно в Українському інституті. Після початку повномасштабного вторгнення Ольга поїхала до Відня, однак уже літом 2023 року повернулася до Києва. У 2024 році вийшла друком її книжка «Твоя книга про кіно», яку вона присвятила памʼяті свого чоловіка Віктора Ониська. Ольга поєднує культурну діяльність із материнством, виховуючи доньку-підлітку Захарію.

Між Києвом і Ніжином. Родинна й особиста географія

Ольга Бірзул народилася 20 серпня 1982 року в Києві, де й познайомилися її батьки. За розповіддю батька, його рід міг походити з Бесарабії, де було місто Бірзула (сучасний Подільськ). Там проживала велика родина, головою якої був священник. Із приходом до регіону радянської влади після поразки Української революції родина зникла, однак Ольга не певна щодо подальшої долі її членів: їх або розстріляли, або заслали на північ Росії. Згодом назва міста змінилася: його перейменували на честь Григорія Котовського, який очолив радянський наступ в Україні. 

Коли сталася Чорнобильська катастрофа, Ользі було чотири роки. Її відправили в Баку, де тоді жила сестра її бабусі. Дівчинка їхала товарняком разом із військовими: «Я тільки пам’ятаю, що прокидаюся — бачу багато військових. І вони мені якісь цукерки, бублики дають. Ну, уявляєш картину: купа чоловіків, і одна дитина з ними їде. І так мене тато відвіз в Баку». На правому боці вулиці, де Ольга жила в Баку, тоді мешкали «приїжджі радянські люди», а навпроти — місцеві, азербайджанці. У дворі навпроти жили дівчата, яких ніколи не випускали гратися на вулицю. Ольга підбігала до паркану, і через отвори в ньому вони обмінювалися іграшками й камінцями — гралися так, не говорячи між собою. Пригадуючи це згодом, жінка усвідомила, що тих дівчат не випускали, бо виховували в консервативному релігійному середовищі. 

Дитинство Ольги минуло між Києвом та Ніжином, звідки походила її мама і де дівчинка проводила більшість часу в тітки. Розпад Радянського Союзу й початок української незалежності Ольга пригадує за чергами в магазин з пустими прилавками в Ніжині й за купонами. 

І Київ, і Ніжин були сильно зросійщені. Щодо мови, якою послуговувалися, Ольга каже так: «Київ був російськомовний, я взагалі зросійщена. <...> А Ніжин вже тоді був суржистий. Вже тоді були якісь смішні слова, які мені подобалися, але він теж був неукраїномовним. Ми були всі зросійщені».

Попри те що Ольга з теплом згадує дитячі роки в Ніжині, у підліткові роки вона гостро усвідомила контраст між великим містом та периферією. У містечку відчувалася задуха й брак можливостей, тож дівчина хотіла поїхати на навчання до Києва.

Література як ключ до самосвідомості

Ольга хотіла вивчати журналістику або дизайн, однак, коли вони з мамою поїхали в Київ подавати документи на навчання, їм одразу сказали про суми хабарів приймальній комісії. Тож натомість вона вступила до Ніжинського державного університету, у якому саме зʼявилися суміжні спеціальності, як-от «українська й англійська», «українська й психологія», «російська й англійська». Обрала філологію, яка надалі мала відкрити шлях і в переклади, і в журналістику.

Російсько-англійська програма була популярнішою за українсько-англійську, однак Ольга обрала другу: «В одинадцятому класі, я чітко пам’ятаю, як прочитала Василя Барку “Жовтий князь” та “Тигролови” [Івана Багряного] — і в мені щось сталося. Було таке відчуття, що мені щось недоговорюють. І це спрацювало. У мене було загострене почуття справедливості, що це нечесно, коли ображають слабкіших». Знайомство з цими творами запустило процес обдумування власної ідентичності. 

В університеті Ольга Бірзул познайомилася з професором Олександром Ковальчуком. Він відкрив для неї український постмодернізм, порадивши прочитати «Польові дослідження з українського сексу» Оксани Забужко. Дипломну роботу Ольга писала саме за цим текстом. 

Це знайомство було радше винятком у загальному процесі навчання, у якому відчувалися задуха і неготовність мінятися. У другу зміну в університеті Ольга вивчала журналістику, яка фактично була третьою спеціалізацією. Хоч дівчина мріяла стати репортеркою, головний висновок після навчання був такий: «Це хороша школа про те, якою журналістика не мусить бути».

Помаранчева революція як політична школа

Реакційність університету проявилася під час Помаранчевої революції, коли студентам, які брали в ній участь, загрожувало виселення з гуртожитку й виключення — ректор підтримував «Партію регіонів». Ольга не жила в гуртожитку, тому була в безпечнішому становищі. 

Вона називає Помаранчеву революцію своєю політичною школою. Разом із друзями вони всю зиму їздили до Києва, бо «було відчуття, що ми щось змінюємо, впливаємо на власне майбутнє». Між прихильниками Ющенка і Януковича була чітка межа: «з одного боку були європейські цінності, а з іншого — совок». 

Літом 2005 року вона подружилася з кримськими татарами і дізналася про цінності їхньої спільноти. Їм важила перемога Ющенка, бо у ній була надія на відновлення й утвердження кримськотатарських традицій, територіальних прав та мови.

Культурна дипломатія у незалежних та державних проектах

Професійна діяльність Ольги Бірзул почалась у російськомовному журналістському просторі. Якісних видань, які писали би українською і мали змогу оплачувати працю журналістів, було обмаль. На той час московські культурні видання працювали справно й задавали планку якості. Тож, працюючи в «Газеті 24», Ольга писала російською. Водночас це був потужний перший досвід роботи в медіа у відділі культури, де за кожним видом мистецтва був закріплений окремий оглядач, а на шпальтах газети щодня виходило чотири тексти про події в українській культурі.

Співпраця з Міжнародним кінофестивалем документального кіно про права людини «Docudays UA» почалася з того, що Ольга написала репортаж, який сподобався Дарʼї Аверченко, артдиректорці фестивалю. Наступного, 2009 року Ольга Бірзул уже модерувала Творчий конкурс фестивалю. Робота з кінодокументалістикою та її дослідження допомогли зрозуміти, як працює пропагандистська машинерія, зокрема російська. З початком війни на сході України у конкурсному відборі стали з’являтися фільми про «ЛНР» та «ДНР» як республіки, які прагнули незалежності. Росія активно переписувала історію через кіно.

За словами Ольги, українська документалістика почала стрімко розвиватися після 2014 року. Революція гідності об’єднала кіноробів навколо спільних цінностей. Водночас образ України в іноземних стрічках був обʼєктивізований і зведений до стереотипів, як-от країни Кличка чи Чорнобиля. Разом з командою «Docudays UA» Ольга працювала над тим, щоби глядачі фестивалю удосконалювали критичне мислення через знайомство з якісною світовою кінодокументалістикою. Окрім того, розвивала культурнодипломатичний напрямок, промотуючи українські неігрові фільми за кордоном.

«Docudays UA» орієнтований на правозахисну тематику, і на початку це не дуже приваблювало пресу: жодних червоних хідників та голлівудських зірок. Утім, фестиваль таки став популярним серед широкого загалу: «До нас почали приходити хіпстери, після фільмів про геноциди з посмішками робити селфі — що мене дуже завжди вражало. Але я думала: “Ну добре, най так. З чутливістю ми ще попрацюємо”».

У 2019 році Ольга Бірзул очолила відділ кіно в Українському інституті. Вона працювала над стратегією роботи відділу, промоцією українського кіно за кордоном та залученням до співпраці авторитетних міжнародних партнерів. Однак на заваді спершу стала пандемія ковіду, а згодом безвідповідальні та хаотичні рішення влади: «В 2021 році у мене був операційний бюджет, я пам’ятаю, 5000 доларів на рік. Що за 5000 доларів можна з культурною дипломатією зробити в кіно, я не розумію». Роботу в державній структурі Ольга описує як проходження лабіринту. Здебільшого проблема полягала в бюрократії, яка не давала відділу реалізовувати свої задачі, а також у відсутності єдиного бачення цілей та напрямків культурної дипломатії в країні. Зрештою, розчарувавшись у роботі на цій посаді, влітку 2021 року жінка звільнилася.

Життя із втратою та живе памʼятання

23 лютого 2022 року Ользі подзвонив її друг-режисер, який тоді співпрацював з американським виданням, і порадив зібрати «тривожну валізку». Родина до останнього сподівалася, що Росія блефує. На другий день повномасштабного вторгнення Ольга та Віктор, її чоловік, забравши батьків та доньку, поїхали на захід України.

Незабаром Віктор Онисько, досвідчений кінороб, ухвалив рішення мобілізовуватися в Збройні Сили України. Він потрапив до 128 окремої гірсько-штурмової бригади. Подружжя домовилося, що, поки чоловік захищатиме їх на фронті, Ольга опікуватиметься батьками та дитиною в тилу. У той час у неї зʼявилася злість на світову кіноспільноту, яка транслювала ідею «хороших росіян» і пропускала російські фільми на фестивалі. Ольга каже: «Тоді прийшло усвідомлення, що за своєю сутністю кіноіндустрія — аполітична. Кіно ніколи не виправить помилок, які мусять виправляти люди». 

Думки про це й про те, що у кризові часи кіно працює радше як інструмент ескапізму, ніж солідаризації, стали важливим вектором книжки для підлітків, над якою Ольга тоді працювала. Утім, вторгнення Росії й жахіття війни паралізували здатність писати. 

За порадою чоловіка Ольга поїхала на місячну резиденцію в Кошиці. Згодом Віктор наполіг, щоби жінка з донькою деякий час пожили у Відні. Важило, що разом з Ольгою у тимчасову вимушену еміграцію поїхала її подруга із сином — Катя Слонова, яка стала ілюстраторкою майбутньої книжки. У Відні жінки працювали над виданням, а також долучалися до різних культурних проєктів про Україну.  

Останнє побачення з Віктором відбулося на день народження Ольги. Після того вона пригадує виснажливий стан чекання повідомлень чоловіка, коли він був на кількаденних бойових завданнях: постійні тривоги за його життя та власну розгубленість від того, що не знала, як підтримати. Попри відсутність військового досвіду, Віктор швидко став командиром. Мав позивний Тарантіно. Він звільняв Херсонщину, а потім його перевели на Донецький напрямок. Його військова кар’єра стрімко розвивалася, але Віктор оберігав дружину від правди війни і зазвичай іронічно писав про те, що відбувається на фронті. 

Віктор Онисько загинув 30 грудня 2022 року під Соледаром, виконуючи бойове завдання. Ольга розуміла, що не зможе говорити на церемонії прощання, тож передала переписку з чоловіком Олександрові Михеду, попросивши підготувати промову. Згодом письменник взяв ці повідомлення до своєї книжки «Позивний для Йова» і присвятив Вікторові розділ «Реквієм для Тарантіно». 

На момент втрати їхня донька вже вчилася у віденській школі. У Києві були постійні блекаути, й Ольга вирішила дати Захарії можливість закінчити навчальний рік у безпеці. Улітку 2023 року вони повернулися до рідного Києва. Своє рішення Ольга пояснює тим, що лише в Україні зможе пояснити доньці подвиг її тата й виплекати у ній справжню національну ідентичність. Найбільше в проживанні горя жінці допомагали робота над культурними проєктами, відвідування басейну і писання, яке, зрештою, стало терапевтичним. Завершену «Твою книгу про кіно», що вийшла друком 2024 року, Ольга присвятила памʼяті Віктора.

Повернувшись до Києва, Ольга волонтерила в кемпі для родин полеглих захисників, який організувала ГО «Українські мурахи». Вона була фасилітаторкою між сімʼями й командою організаторів. Ольга каже: «Віддаючи іншим і будучи в колі своїх посестер, я познайомилася зі своєю країною. Я жила в бульбашці, думала, що знаю своє суспільство, — це не так. <…> Моя країна дуже неоднорідна й травмована. Я не знаю, чи люблю її після всього того досвіду соціальної нечутливості, який отримала після втрати». Утім, вона вірить у пробудження суспільної емпатії за допомогою освітнього та культурного процесів.

У 2025 році Ольга Бірзул залучена до тестової групи експертів, які реформують дисципліну «Мистецтво» в школі. Вона прагне зробити кіно частиною шкільної культурної освіти. Хоче побачити покаране зло й відчути, що справедливість існує. Думає про те, що памʼять має бути живою, і боїться, щоби колективне памʼятання не скотилося до радянського зразка. І каже про те, що культура має стати базовою потребою суспільства. 

***

Olha Birzul is a film curator and cultural manager who was actively involved in the development and popularization of Docudays UA, and later headed the film department at the Ukrainian Institute. After the full-scale invasion began, Olha moved to Vienna, but returned to Kyiv in the summer of 2023. In 2024, her book Your Book About Cinema was published, which she dedicated to the memory of her husband, Viktor Onysko. Olha combines her cultural activities with motherhood, raising her teenage daughter, Zakharia.

Between Kyiv and Nizhyn. Family and personal geography

Olha Birzul was born on August 20, 1982, in Kyiv, where her parents met. According to her father‘s story, his family may have come from Bessarabia, where there was a town called Birzula (modern-day Podilsk). A large family lived there, headed by a priest. With the arrival of Soviet power in the region after the defeat of the Ukrainian Revolution, the family disappeared, but Olha is not certain about the subsequent fate of its members: they were either shot or exiled to the north of Russia. Later, the town‘s name was changed: it was renamed in honor of Grigory Kotovsky, who led the Soviet offensive in Ukraine.

When the Chornobyl disaster occurred, Olha was four years old. She was sent to Baku, where her grandmother‘s sister lived at the time. The little girl traveled in a freight car with soldiers: “I only remember waking up and seeing a lot of soldiers. And they were giving me some candies, bublyky [bread rolls]. You know, picture this: a bunch of men, and one child traveling with them. And that‘s how my dad took me to Baku.” On the right side of the street where Olha lived in Baku, “settled Soviet people” lived at the time, and across the street were the locals, Azerbaijanis. In the courtyard across the way lived girls who were never allowed out to play. Olha would run up to the fence, and through the holes in it, they would exchange toys and pebbles, playing like that without speaking to each other. Recalling this later, she realized that those girls were not let out because they were being raised in a conservative religious environment.

Olha‘s childhood was spent between Kyiv and Nizhyn, where her mother was from, and where the girl spent most of her time at her aunt‘s house. Olha remembers the collapse of the Soviet Union and the beginning of Ukrainian independence by the queues at the store with empty shelves in Nizhyn and by the coupons.

Both Kyiv and Nizhyn were heavily Russified. Regarding the language they used, Olha says: “Kyiv was Russian-speaking, I was completely Russified. <...> And Nizhyn was already full of Surzhyk [a mix of Russian and Ukrainian]. Even then, there were some funny words that I liked, but it wasn‘t Ukrainian-speaking either. We were all Russified.”

Despite Olha‘s fond memories of her childhood years in Nizhyn, as a teenager she became acutely aware of the contrast between the big city and the periphery. The town had a suffocating atmosphere and a lack of opportunities, so the girl wanted to go to Kyiv to study.

Literature as a key to self-awareness

Olha wanted to study journalism or design, but when she and her mother went to Kyiv to submit documents for admission, they were immediately told the amount of bribes for the admissions committee. So instead, she enrolled at Nizhyn State University, which had just introduced joint majors like “Ukrainian and English,” “Ukrainian and Psychology,” and “Russian and English.” She chose philology, which was supposed to open the way to translation and journalism later on.

The Russian-English program was more popular than the Ukrainian-English one, but Olha chose the latter: “In the eleventh grade, I clearly remember reading Vasyl Barka‘s The Yellow Prince and [Ivan Bahrianyi‘s] Tiger Trappers, and something happened inside me. There was a feeling that I wasn‘t being told the whole story. And it worked. I had a heightened sense of justice, that it‘s unfair to offend the weaker.” Getting acquainted with these works launched a process of thinking about her own identity.

At the university, Olha Birzul met Professor Oleksandr Kovalchuk. He introduced her to Ukrainian postmodernism, advising her to read Oksana Zabuzhko‘s Fieldwork in Ukrainian Sex. Olha wrote her thesis on this text.

This acquaintance was more of an exception in the overall learning process, which felt suffocating and unwilling to change. On the second shift at the university, Olha studied journalism, which was effectively a third major. Although she dreamed of becoming a reporter, the main conclusion after her studies was: “It was a good study in what journalism shouldn‘t be.”

The Orange Revolution as political schooling

The university‘s reactionary nature became apparent during the Orange Revolution, when students who participated in it were threatened with eviction from the dormitory and expulsion — the rector supported the “Party of Regions.” Olha did not live in the dormitory, so she was in a safer position.

She calls the Orange Revolution her political school. Together with her friends, she traveled to Kyiv all winter because “there was a feeling that we were changing something, influencing our own future.” There was a clear line between the supporters of Yushchenko and Yanukovych: “On one side were European values, and on the other was Sovok [derogatory term for things viewed as culturally Soviet].”

In the summer of 2005, she befriended Crimean Tatars and learned about the values of their community. Yushchenko‘s victory was important to them because it held the hope of restoring and affirming Crimean Tatar traditions, territorial rights, and language.

Cultural diplomacy in independent and governmental projects

Olha Birzul‘s professional career began in the Russian-language journalistic space. There were very few quality publications that were published in Ukrainian and could afford to pay journalists. At that time, Moscow‘s cultural publications were working efficiently and setting the quality bar. So, while working at Gazeta 24, Olha wrote in Russian. At the same time, it was a powerful first experience working in media in the culture department, where each art form had its own dedicated columnist, and four texts about events in Ukrainian culture were published daily on the newspaper‘s pages.

Her collaboration with the International Human Rights Documentary Film Festival Docudays UA began when Olha wrote a report that was well-received by Darya Averchenko, the festival‘s art director. The following year, in 2009, Olha Birzul was already moderating the festival‘s Creative Competition. Working with and researching documentary filmmaking helped her understand how the propaganda machine, particularly the Russian one, works. With the start of the war in eastern Ukraine, films about the “LPR” and “DPR” as republics striving for independence began to appear in the competition selection. Russia was actively rewriting history through cinema.

According to Olha, Ukrainian documentary filmmaking began to develop rapidly after 2014. The Revolution of Dignity united filmmakers around shared values. At the same time, the image of Ukraine in foreign films was objectified and reduced to stereotypes, such as the country of Klitschko or Chornobyl. Together with the Docudays UA team, Olha worked to ensure that festival audiences would improve their critical thinking through exposure to high-quality world documentary cinema. In addition, she developed the cultural diplomacy direction, promoting Ukrainian non-fiction films abroad.

Docudays UA is focused on human rights issues, and initially, this did not attract the press much: no red carpets or Hollywood stars. However, the festival did become popular among the general public: “Hipsters started coming to us, taking smiling selfies after films about genocides, which always struck me. But I thought, ‘Well, okay, let it be. We‘ll work on the sensitivity part later.’”

In 2019, Olha Birzul headed the film department at the Ukrainian Institute. She worked on the department‘s strategy, the promotion of Ukrainian cinema abroad, and engaging reputable international partners in cooperation. However, first the COVID pandemic, and then the irresponsible and chaotic decisions of the authorities, stood in the way: “In 2021, I had an operational budget, I remember, of $5,000 for the year. What you can do with cultural diplomacy in cinema for $5,000, I don‘t understand.” Olha describes working in a government organization as navigating a labyrinth. The main problem was red tape, which prevented the department from implementing its tasks, as well as the lack of a unified vision for the goals and directions of cultural diplomacy in the country. Ultimately, disillusioned with her work in this position, she resigned in the summer of 2021.

Living with loss and living memory

On February 23, 2022, a director friend of Olha‘s, who was working with an American publication at the time, called her and advised her to pack a go bag. The family hoped until the last moment that Russia was bluffing. On the second day of the full-scale invasion, Olha and Viktor, her husband, took their parents and daughter and went to the west of Ukraine.

Soon, Viktor Onysko, an experienced filmmaker, decided to join the Armed Forces of Ukraine. He was assigned to the 128th Separate Mountain Assault Brigade. The couple agreed that while he defended them on the front line, Olha would take care of their parents and child in the rear. At that time, she developed an anger towards the global film community, which was broadcasting the idea of “good Russians” and allowing Russian films into festivals. Olha says, “Then came the realization that, in its essence, the film industry is apolitical. Cinema will never fix the mistakes that people must fix.”

On her husband‘s advice, Olha went for a month-long residency in Košice. Later, Viktor insisted that she and their daughter live in Vienna for a while. It was important that her friend, with her son, Katya Slonova, who became the illustrator for the future book, went with Olha into temporary forced emigration. In Vienna, the women worked on the publication and also participated in various cultural projects about Ukraine.

Her last meeting with Viktor took place on Olha‘s birthday. After that, she recalls the exhausting state of waiting for her husband‘s messages when he was on multi-day combat missions: constant anxiety for his life and her own confusion about not knowing how to support him. Despite his lack of military experience, Viktor quickly became a commander. His call sign was Tarantino. He liberated Khersonshchyna, and then he was transferred to the Donetsk sector. His military career was developing rapidly, but Viktor shielded his wife from the truth of the war and usually wrote ironically about what was happening at the front.

Viktor Onysko was killed on December 30, 2022, near Soledar while performing a combat mission. Olha knew she would not be able to speak at the farewell ceremony, so she gave her correspondence with her husband to Oleksandr Mykhed, asking him to prepare a speech. Later, the writer included these messages in his book Job‘s Call Sign and dedicated a chapter, “Requiem for Tarantino,” to Viktor.

At the time of her loss, their daughter was already studying at a school in Vienna. There were constant blackouts in Kyiv, and Olha decided to give Zakharia the opportunity to finish the school year in safety. In the summer of 2023, they returned to their native Kyiv. Olha explains her decision by saying that only in Ukraine can she explain her daughter‘s father‘s feat to her and cultivate a true national identity in her. What helped her most in grieving was working on cultural projects, going to the swimming pool, and writing, which ultimately became therapeutic. Olha dedicated the completed Your Book About Cinema, published in 2024, to Viktor‘s memory.

After returning to Kyiv, Olha volunteered at a camp for the families of fallen defenders, organized by the UA Ants NGO. She was a facilitator between the families and the organizing team. Olha says, “By giving to others and being in the circle of my sisters, I got to know my country. I lived in a bubble, I thought I knew my society — that‘s not true… My country is very heterogeneous and traumatized. I don‘t know if I love it after all the experience of social insensitivity I received after my loss.” However, she believes in the awakening of social empathy through educational and cultural activities.

In 2025, Olha Birzul is involved in a test group of experts reforming the “Art” discipline in schools. She aims to make cinema a part of school cultural education. She wants to see evil punished and to feel that justice exists. She thinks about how memory must be living and fears that collective remembrance might slide into the Soviet model. And she says that culture must become a basic need of society.

***

Český překlad:

Olha Birzul je filmová kurátorka a kulturní manažerka, která se aktivně zapojila do rozvoje a popularizace Mezinárodního festivalu dokumentárních filmů o lidských právech „Docudays UA“, a později vedla filmové oddělení Ukrajinského institutu. Po zahájení totální ruské invaze odjela do Vídně, ale již v létě 2023 se vrátila do Kyjeva. V roce 2024 vyšla její kniha „Tvoje kniha o filmu“, kterou věnovala památce svého manžela Viktora Onyska. Paní Olha kloubí kulturní činnost s mateřstvím a vychovává dospívající dceru Zachariju.

Mezi Kyjevem a Nižynem. Rodinná a osobní geografie

Olha Birzul se narodila 20. srpna 1982 v Kyjevě, kde se také seznámili její rodiče. Podle otcova vyprávění jeho rodina zřejmě pocházela z Besarábie z města Birzula (dnešní Podilsk). Žila tam velká rodina, jejíž hlavou byl kněz. Po příchodu sovětské moci do regionu a porážce ukrajinské revoluce rodina zmizela, paní Olha si však není jistá dalším osudem jejích členů: buď byli zastřeleni, nebo posláni na sever Ruska. Později byl název města změněn na Kotovsk na počest Grigorije Kotovského, který vedl sovětský útok na Ukrajině. 

Když došlo k černobylské katastrofě, byly Olze čtyři roky. Rodiče ji tehdy poslali do Baku, kde žila sestra její babičky. Dívenka cestovala nákladním vlakem spolu s vojáky: „Pamatuji si jen, že se probouzím a vidím spoustu vojáků. A oni mi dávají nějaké bonbony, preclíky. No, představ si ten obraz: banda chlapů a s nimi jede jedno dítě. Tak mě táta odvezl do Baku.“ Na pravé straně ulice, kde Olha v Baku bydlela, tehdy žili „nově příchozí sovětští lidé“ a naproti – místní, Ázerbájdžánci. Ve dvoře naproti bydlely dívky, které nikdy nepouštěli ven si hrát. Malá Olha běhala k plotu a skrz otvory v něm si s holčičkami vyměňovaly hračky a kamínky, a tak si hrály, aniž by spolu mluvily. Když na to později vzpomínala, uvědomila si, že ty dívky nepouštěli ven, protože byly vychovávány v konzervativním náboženském prostředí. 

Dětství Olhy Birzul probíhalo mezi Kyjevem a Nižynem, odkud pocházela její matka a kde dívka trávila většinu času u tety. Rozpad Sovětského svazu a začátek ukrajinské nezávislosti má paní Olha spojené s potravinovými kupony a s frontami u obchodů s prázdnými regály v Nižynu. 

Kyjev i Nižyn byly silně rusifikovány. O jazyku, jejž používali, paní Olha říká: „Kyjev byl ruskojazyčný, já jsem vůbec rusifikovaná. <…> A v Nižynu se už tehdy mluvilo suržykem. Už tehdy se tam používala nějaká legrační slova, která se mi líbila, ale ani on byl nebyl ukrajinský. Všichni jsme byli poruštění.“

Přestože Olha na své dětství v Nižynu vzpomíná s láskou, v dospívání si ostře uvědomila kontrast mezi velkým městem a periferií. V městečku bylo cítit dusno a bylo tam málo příležitostí, takže dívka chtěla odjet studovat do Kyjeva.

Literatura jako klíč k sebeuvědomění

Mladá Olha chtěla studovat žurnalistiku nebo design, když ale jely s maminkou do Kyjeva podat přihlášku ke studiu, rovnou jim řekli, kolik bude potřeba zaplatit přijímací komisi. Přihlásila se tedy místo toho na Nižynskou státní univerzitu, na níž právě otevřeli příbuzné obory jako například ukrajinština a angličtina, ukrajinština a psychologie a ruština a angličtina. Vybrala si filologii, která jí měla v budoucnu otevřít cestu jak k překladatelství, tak i k žurnalistice.

Ukrajinsko-anglický program byl méně populární než rusko-anglický, ale Olha si ho vybrala: „V jedenácté třídě, jasně si to pamatuji, jsem četla knihu Vasyla Barky ‚Žovtyj knjaz‘ (‚Žlutý kníže‘) a ‚Tyhrolovy‘ (‚Lovci tygrů‘) [od Ivana Bahrjaného], a něco se ve mně odehrálo. Byl to takový pocit, jako by mi něco zatajili. A to zabralo. Měla jsem vyostřený smysl pro spravedlnost, že je to nefér, když se ubližuje slabším.“ Seznámení s těmito díly v paní Olze spustilo proces přemýšlení o vlastní identitě. 

Na univerzitě se Olha Birzul seznámila s profesorem Oleksandrem Kovalčukem. Ten jí poradil, aby si přečetla „Polní výzkum ukrajinského sexu“ Oksany Zabužko, a tím jí představil ukrajinský postmodernismus. Diplomovou práci pak Olha psala právě na základě tohoto textu.

Toto seznámení však bylo v celkovém procesu studia spíš výjimkou. Na univerzitě bylo cítit dusno a neochotu ke změnám. Ve druhém ročníku Olha studovala žurnalistiku, která se v podstatě stala jejím třetím oborem. Ačkoli snila o tom, že se stane reportérkou, po ukončení svého studia zkonstatovala: „Tohle je dobrá škola toho, jak by žurnalistika neměla vypadat.“

Oranžová revoluce jako politická škola

Reakcionismus univerzity se projevil během Oranžové revoluce. Studentům, kteří se účastnili protestů, hrozilo vyloučení z koleje i ze školy – rektor podporoval Stranu regionů. Paní Olha na koleji nebydlela, proto byla v bezpečnější situaci. 

Oranžovou revoluci nazývá svou politickou školou. Spolu s přáteli jezdili celou zimu do Kyjeva, protože „jsme měli pocit, že něco měníme, že ovlivňujeme vlastní budoucnost“. Mezi příznivci Juščenka a Janukovyče byla jasná hranice: „na jedné straně byly evropské hodnoty, na druhé straně ‚homo sovětikus‘“. 

V létě 2005 se paní Olha spřátelila s krymskými Tatary a poznala hodnoty jejich komunity. Pro ně bylo důležité, aby zvítězil Juščenko, protože v něm viděli naději na obnovení a upevnění krymskotatarských tradic, územních práv a jazyka.

Kulturní diplomacie v nezávislých a státních projektech

Profesionální činnost Olhy Birzul začala v ruskojazyčném novinářském prostředí. Kvalitních periodik, která by psala ukrajinsky a byla schopna platit novinářům, bylo málo. V té době moskevská kulturní média fungovala spolehlivě a udávala laťku kvality. Proto paní Olha pracovala v „Gazetě 24“ a psala rusky. Zároveň to byla silná první zkušenost s prací v médiích v kulturním oddělení, kde každému druhu umění byl přidělen samostatný publicista, a na stránkách novin každý den vycházely čtyři články o událostech v ukrajinské kultuře.

Spolupráce s Mezinárodním filmovým festivalem dokumentárních filmů o lidských právech „Docudays UA“ začala tím, že paní Olha napsala reportáž, která se líbila umělecké ředitelce festivalu Darje Averčenko. V následujícím roce 2009 již Olha Birzul moderovala tvůrčí soutěž festivalu. Práce s filmovou dokumentaristikou a její výzkum jí pomohly pochopit, jak funguje propagandistická mašinerie, zejména ta ruská. Se začátkem války na východě Ukrajiny se v soutěžním výběru začaly objevovat filmy o „LLR“ a „DLR“ jako republikách, které usilují o nezávislost. Rusko prostřednictvím kinematografie aktivně přepisovalo dějiny.

Podle paní Olhy se ukrajinská dokumentární tvorba začala rychle rozvíjet po roce 2014. Revoluce důstojnosti sjednotila filmaře kolem společných hodnot. Zároveň byl obraz Ukrajiny v zahraničních snímcích objektivizován a redukován na stereotypy jako například země Vitalije Klička nebo Černobylu. Olha Birzul společně s týmem „Docudays UA“ pracovala na tom, aby se diváci festivalu seznámili s kvalitní světovou dokumentaristikou a zdokonalili své kritické myšlení. Kromě toho rozvíjela kulturní a diplomatickou činnost a propagovala ukrajinské non-fiction filmy v zahraničí.

Festival „Docudays UA“ se zaměřuje na problematiku lidských práv, a ze začátku příliš nepřitahoval pozornost tisku: žádné červené koberce ani hollywoodské hvězdy. Postupně si však získal popularitu mezi širokou veřejností: „Začali k nám chodit hipsteři; po filmech o genocidách si s úsměvem dělali selfie, což mě vždycky velmi šokovalo. Ale říkala jsem si: ‚No dobře, budiž. Na citlivosti ještě zapracujeme.‘“

V roce 2019 Olha Birzul vedla oddělení filmu na Ukrajinském institutu. Pracovala na strategii oddělení, propagaci ukrajinské kinematografie v zahraničí a zapojení renomovaných mezinárodních partnerů do spolupráce. Jenže pak nejprve přišla pandemie covidu a poté nezodpovědná a chaotická rozhodnutí úřadů: „V roce 2021 jsem měla provozní rozpočet, pokud si vzpomínám, pět tisíc dolarů na rok. Nechápu, co je možné udělat v oblasti kulturní diplomacie v kinematografii za pět tisíc dolarů.“ Práci ve státní struktuře paní Olha popisuje jako procházení labyrintem. Problém představovaly především byrokracie, která bránila resortu v plnění jeho úkolů, a také absence jednotné vize cílů a směrů kulturní diplomacie v zemi. Nakonec paní Olha, zklamaná prací na této pozici, podala v létě 2021 výpověď.

Život po ztrátě manžela a živé vzpomínky

Dvacátého třetího února 2022 zavolal paní Olze její přítel, režisér, který v té době spolupracoval s americkými médii, a doporučil jí sbalit si „pohotovostní kufr“. Rodina do poslední chvíle doufala, že Rusko jen blafuje. Druhý den po zahájení totální invaze Olha s manželem Viktorem vzali rodiče a dceru a odjeli na západ Ukrajiny.

Viktor Onysko, zkušený filmový tvůrce, se brzy rozhodl narukovat do Ozbrojených sil Ukrajiny. Dostal se do 128. samostatné horské útočné brigády. Manželé se dohodli, že zatímco manžel bude bránit jejich zemi na frontě, Olha se bude starat o rodiče a dceru v týlu. V té době paní Olha pocítila zlost vůči světové filmové komunitě, která hlásala myšlenku „dobrých Rusů“ a pouštěla ruské filmy na festivaly: „Tehdy mi došlo, že filmový průmysl je ve své podstatě apolitický. Film nikdy nenapraví chyby, které musejí napravovat lidé,“ říká.

Přemýšlení o tom, stejně jako o tom, že v krizových dobách film funguje spíš jako nástroj úniku než solidarity, se staly důležitým vektorem knihy pro teenagery, na níž paní Olha tehdy pracovala. Ruská invaze a hrůzy války však paralyzovaly její schopnost psát. 

Na manželovu radu paní Olha odjela na měsíční pobyt do Košic. Později pan Viktor trval na tom, aby žena s dcerou nějakou dobu žily ve Vídni. Důležité bylo, že společně s nimi do dočasné nucené emigrace odjela i její kamarádka se synem – Katja Slonova, která se stala ilustrátorkou budoucí knihy. Ve Vídni ženy pracovaly na přípravě vydání a také se zapojovaly do různých kulturních projektů spojených s Ukrajinou. 

Naposledy se paní Olha s manželem viděla na oslavě svých narozenin. Poté vzpomíná na vyčerpávající čekání na zprávy od něj, když byl na několikadenních bojových misích: neustálé obavy o jeho život a vlastní zmatenost z toho, že nevěděla, jak ho podpořit. Přestože pan Viktor neměl žádné vojenské zkušenosti, rychle se stal velitelem. Měl volací znak (přezdívku) Tarantino. Osvobozoval Chersonskou oblast, a poté ho převeleli do Doněcké oblasti. Jeho vojenská kariéra se rychle rozvíjela, svou ženu ale pan Viktor chránil před pravdou o válce a o dění na frontě obvykle psal ironicky. 

Viktor Onysko zahynul 30. prosince 2022 u Soledaru při plnění bojového úkolu. Paní Olha věděla, že nebude schopna promluvit na rozlučkovém obřadu, a tak předala korespondenci se svým manželem Oleksandrovi Mychedovi [současný ukrajinský spisovatel] s prosbou, aby řeč připravil. Ten později tyto zprávy zařadil do své knihy „Volací znak pro Joba“ a věnoval Viktorovi kapitolu „Rekviem pro Tarantina“. 

V době ztráty otce jejich dcera Zacharija již ve Vídni chodila do školy. V Kyjevě byly neustálé výpadky elektřiny, a tak se paní Olha rozhodla dát dceři možnost dokončit školní rok v bezpečí. V létě roku 2023 se pak obě vrátily do rodného Kyjeva. Své rozhodnutí Olha Birzul vysvětluje tím, že jedině na Ukrajině bude schopna dceři vysvětlit čin jejího táty a vypěstovat v ní skutečnou národní identitu. Překonat smutek jí pomohly zejména práce na kulturních projektech, návštěvy bazénu a psaní, které se pro ni nakonec stalo terapeutickým prostředkem. Dokončenou knihu „Tvoje kniha o filmu“, která vyšla v roce 2024, Olha Birzul věnovala památce svého manžela Viktora.

Po návratu do Kyjeva paní Olha pomáhala jako dobrovolnice v centru pro rodiny padlých obránců, které zřídla nezisková organizace Ukrajinští mravenci. Byla prostřednicí mezi rodinami a týmem organizátorů. „Díky tomu, že jsem se věnovala ostatním a byla v kruhu svých sester, jsem poznala svou zemi. Předtím jsem žila v bublině a myslela si, že znám svou společnost, ale nebylo to tak. <…> Moje země je velmi nehomogenní a traumatizovaná. Nevím, jestli ji po všech těch zkušenostech sociální necitlivosti, které jsem zažila po ztrátě manžela, miluji,“ říká. Zároveň však věří v probuzení společenské empatie prostřednictvím vzdělávacích a kulturních procesů.

V roce 2025 se Olha Birzul zapojila do skupiny odborníků, kteří reformují předmět Umění ve školní výuce. Touží učinit film součástí školní kulturní výchovy. Chce vidět potrestané zlo a pocítit, že spravedlnost existuje. Myslí si, že paměť musí být živá, a bojí se, aby kolektivní paměť nesklouzla k sovětskému modelu. A mluví o tom, že kultura se musí stát základní potřebou společnosti.