Олександр (анонімно) Oleksandr (anonymous)

* 2005

  • Напевно, якось політичні кордони — в дитинстві вони стають дуже поступово. Я пам’ятаю першу велику поїздку з родиною в Крим. В 2012 році. Це було розуміння українського Криму, безумовно. Проте я зараз не згадаю, чого воно було таким. Також там певні періоди свого життя проводила мама, коли працювала в літній період в молодості офіціанткою в одному з кримських закладів. Це такі теж історії. От чогось мені зараз дуже згадується: якийсь інтерес до економіки, до політики, до суспільного устрою в мене починався з дитинства, скоріш за все, це завдяки батьку. Бо його цікавили якісь наукові програми, знання про промисловість, про регіони частково. Я не скажу, що це була якась глибока цікавість, проте вона була. І, напевно, за допомогою розмов з ним я так поступово пізнавав якісь перші аспекти, розуміння, що таке Маріуполь, чого він такий, що таке Україна. І от чогось мені з дитинства дуже згадується, як я з захопленням збирав — але зібрав не всі — магнітики з йогурту «Растішка», коли там була серія магнітиків про регіони України. Кожен пазл цього регіону — він був з якимись символами цих регіонів. Пам’ятаю, зібрав декілька, але чогось в мене це залишилось в пам’яті як розуміння того, що Україна складається з певної кількості регіонів — і якісь межі географічні цього. Проте, безумовно, можу сказати, що культурне поле, ці розповіді бабусі й так далі — вони якось часто розмивали цю географію. Того що з дитинства було по телевізору... Це був такий короткий період, коли туди ще потрапляла якась російська частина телебачення. Пам’ятаю там якесь «Полє чудєс», яке йшло. Було якесь розуміння, якесь витання цього в просторі без меж, і це було дивно. Ну і, безумовно, російська мова, те, що багатьох цікавив російський культурний продукт, російські розважальні програми. Це розмивало межі. Пам’ятаю, коли батьки дивляться в дитинстві якусь «Нашу Рашу» — то це максимально дивно зараз сприймати. Тоді регіони, про які ти, здається, нічого не знаєш, але вони тобі дають якесь знання про те, що це щось може бути близьке і знайоме тобі. І ось в цьому якраз були ці «розривні» історії — в цій географії в голові. Напевно, що точно підтверджувало українську географію — це шкільна освіта з дитинства. Це все-таки безумовний вплив предметів «Я і світ»: по-різному в різні періоди освітньої програми називались, але такі, можна сказати, громадянсько спрямовуючі предмети, які намагаються в тобі виховувати і давати розуміння України, її строкатості, багатоманітності, території, об’єднаної якимись спільними ідеями. І в принципі, напевно, після початкової школи це точно усвідомлення України. На щастя, якось російський світ, код не сильно проникав в освіту шкільну.

  • Вже коли було усвідомлення того, що є російські обстріли неподалік від Маріуполя, є вплив їх [росіян], коли в місті почало з’являтись більше військових, почався активний опір російським військовим в Донецькій, Луганській областях — то більше ставалось розуміння того, що відбувається. В якійсь цій тривалості воно вже все викристалізовувалось в моїй голові і, напевно, в головах багатьох інших. До речі, згадав: навесні тоді чи на початку літа, якраз коли ставалася ця тимчасова окупація, в якийсь день в школі нас просто відправили додому, ми зібрали валізи, чогось пам’ятаю, але потім ці валізи не знадобились. Хоча знаю, що досить багато людей в той період виїхали з міста і потім повернулись за місяць-два. Тоді в родині якось не було цього дуже сильного усвідомлення того, що відбувається, і розуміння того, що треба робити, щоб перешкоджати цьому. Пам’ятаю, як мама на своїй роботі тиждень — та й, може, більше — розбирали згорілий міськвиконком, а саме шукали документи, які там згоріли. Як вона зараз ще говорить: тоді приходили викидали всі речі, бо все пахнуло димом. А тоді саме пам’ятним є початок [20]15 року. Це, напевно, один з найгірших днів — тоді, для міста часів до [20]22 року. Це 26 січня, якщо не помиляюсь, [20]15 року, коли росіяни сильно обстріляли мікрорайон Східний. А мікрорайон Східний — це якраз там, де була татова квартира, татових батьків квартира. Тоді вже був дідусь лише і прабабуся, яка жила також там. І тоді, на щастя, дідусь не постраждав, проте тоді загинуло більше ніж двадцять людей. Це були «Гради». І от тоді це було дуже шоковим для міста, бо тоді найбільше за весь той період з [20]14 року постраждали саме місцеві мешканці, звичайні мешканці, які не були залучені ні в які процеси. І тоді ставалось розуміння того, що це не десь далеко, а це близько і може бути завжди.

  • Мені було досить цікаво облаштовувати своє життя самому. Я був щасливий повернутися в Україну і бути в українському контексті. Мені дуже не вистачало саме цього середовища, людей, цього постійного зв’язку з подіями. Навіть коли перебуваєш за кордоном і розумієш, що в Україні відбувається якийсь обстріл, то дуже бентежить, що хтось відчуває ці наслідки, хтось відчуває ці емоції, а ти не відчуваєш. І ти губиш цей конект з середовищем. Я мав тільки деяких однокласників, з якими міг зустрічатись в Києві, ще тільки починаючи вступати. Перший рік у нас був навчання дистанційне. І, можна сказати, це теж період дуже класного самостійного формування себе і осмислення досвідів, які були. Я дуже вдячний батькам за те, що мені дозволили прожити самому цей період, повернутись в Україну. Батько за кордоном вже поїхав в рейс, на судно, а мама з сестрою залишались в Німеччині. Тоді пізніше я вже повертався до них на початку... можна сказати, на зиму. Поки ще мені було сімнадцять. Я ще один період прожив там, понад два місяці. Це був вже цікавіший і приємніший період за кордоном, так як було усвідомлення, що в мене залишається в Києві квартира і є зв’язок з тим місцем, що я в будь-якому разі сюди повернусь. Не було боротьби з мамою, з родиною про те, що мені точно треба повернутись. Тут вже була якась визначеність, яку не можна порушити.

  • Пам’ять про те, що для мене територія України — в минулому територія Маріуполя як частини України — була найкомфортнішою в житті, і це мене залишало без вибору того, що я не можу залишитись десь-інде. Мені тут найкомфортніше, незважаючи на всі проблеми, які можуть бути, тут я почуваю себе найбільш вільно. У чомусь це питання і мови, і традицій, але багато в чому і середовища — середовища як фізичного, так і ментального, в тому, якими є наші міста, якими є наші побутові практики в них. Мені цього за кордоном неймовірно не вистачало. Хоча, безумовно, зараз, коли вже цього виїзду за кордон немає, то є інтерес пізнання інших середовищ насамперед для порівняння того, які практики є в нас та в інших містах. Але в цьому поверненні ще є якийсь навіть, можливо, громадянський обов’язок, який є для мене важливим. Для мене необхідно бути тут, щоб відчувати Україну безпосередньо. Напевно, після того всього, що ставалось зі мною тоді [у Маріуполі під час облоги міста], цей зв’язок ще сильніше підсилився. І також коли згадую про те, як жили мої предки, хоча всі вони з різних регіонів, і багато хто з них, можливо, не мали українського коріння, мені це все одно говорить про те, що я маю бути тут. Водночас ця географія моїх подорожей нагадує чомусь ці географії переміщень людей з мого роду в минулому. І мені це подобається. Сьогодні я вже не скажу, що мені хочеться мати... мені, можливо, хочеться, але я не готовий зараз мати дуже стале місце проживання в Україні, бо поки стале для мене все одно залишається в Маріуполі. І я не певен, що я можу мати, готовий мати прям стале місце проживання ще десь-інде.

  • Celé nahrávky
  • 1

    Kyiv, 28.06.2025

    (audio)
    délka: 03:04:12
    nahrávka pořízena v rámci projektu Returning Home
Celé nahrávky jsou k dispozici pouze pro přihlášené uživatele.

Найулюбленіше залишається десь

Олександр — студент-географ. Народився 2005 року в Маріуполі, де провів дитинство та юність. Його сім’я не покидала Маріуполь, коли підтримувані Росією бойовики самопроголошеної «Донецької народної республіки» окупували місто в 2014 році. Відтоді в Олександра з’явилася звичка читати новини, щоб залишатися в контексті життя міста. Після повномасштабного вторгнення Росії в Україну 24 лютого 2022 року родина Олександра ухвалила рішення залишитися в Маріуполі — і пробула в облозі до середини березня. 17 березня вони виїхали на підконтрольну Україні територію «зеленим коридором», на російському блокпості Олександр пройшов допит. Сім’я тимчасово зупинилася в Дніпрі, де Олександр закінчив старшу школу. Звідти вирушили до Австрії, а згодом — до Німеччини, однак Олександр вирішив вступати до університету в Україні. Він переїхав до Києва перед початком 2022/2023 навчального року. У 2025 році Олександр навчається на четвертому курсі, а також залучений до студентської організації, яка працює над розвитком громад в Україні.