Юлія Антонюк Yulia Antoniuk

Ми виїжджали дуже ввечері, переїжджали через Варшаву, тому що моя подружка, яка вже виїжджала до того, поїхала у Варшаву. Ми через неї їхали. Потім в Берліні… Ми приїхали туди ввечері, і нас чомусь відправили до… Ми хотіли їхати далі, тому що нам треба було далі. А нас посадили в автобус і відвезли у якийсь експоцентр. Привезли і сказали: «Ось там розкладушки, чай-кава, булочки». А ми такі: «Нам треба їхати далі» А вони: «Вночі не ходять потяги, що ви від нас хочете». І поки ми були там, вийшла така історія, що один з онуків маминої подружки попросив термометр. Нас почали всіх перевіряти на ковід. І нас розділили. Ми залишились в експоцентрі, а їх забрали взагалі окремо, ми потім дізнались, що це готель. Вони там сиділи тижні два. А нам довелось їхати далі, тому що не могли довго тут залишитись, і треба було щось робити. Ми приїхали тоді до сестри маминої подружки ввечері. І я подумала: «Клас, два тижні, і я повернусь назад додому. Зараз швиденько мамі тут все "нарішаю", з документами дуже скоро зроблю». І ми приїхали, вечеряли, і тут ця жіночка говорить: «А я вообще-то люблю Путина. Я бы ему даже дала». І я сиджу, і в мене не те що слів нема, я не розумію, куди я втікала. У яку сторону я втікала, що я опинилась тут. І мені потрібно було дуже швидко намагатись знайти якийсь ще інший варіант. Я маму б тут не лишила. Ну не можу я її залишити тут — ну як? Щоб вона потім набралась того впливу? І я телефоную своєму Олегові і кажу: «Така ситуація». Кажу: «Треба щось робити». Він вже там роззнайомився, у нього почалось якесь таке вже спілкування з хлопцями. Каже: «Один мій побратим відправляв людей за кордон. На полуницю поїдете?» Я кажу: «Мені все рівно, давай будь-що» — «Бельгія?» — «Нехай буде Бельгія».

Я пригадую, що я тільки приїхала сюди [до Львова], я тільки почала знайомство зі Львовом, з львів'янами. В мене була така якась надія на майбутнє. Я думала, що починається новий етап. Я пам'ятаю, один день: ми сиділи на парах, нам викладали, здається, монтаж. І відкрились двері, якийсь хлопець забіг і почав говорити, що там відбуваються заворушки, «всі на площу», «давайте виходьте». Тобто він почав агітувати нас йти з університету кудись. Викладачі це все спинили, сказали: «Так, без паніки, все добре, залишаємось на місцях». Тоді у Львові почались, я згадую, якісь протести, щось такого плану. Я не дуже сильно знала Львів. Я знала дорогу до університету і гуртожитку, де я проживала. Мені одразу почала дзвонити мама, тому що новини. Вона переживала, як я тут, що тут відбувається взагалі, чи тут безпечно, чи небезпечно. Кажу: «Мам, та все нормально, я з дівчатами, з хлопцями, все окей, ми йдемо в гуртожиток». Ми ніде не були в центрі, ми не приймали участь ніде. І, в принципі, ніхто навіть мені не пояснив толком, що відбувалось. Але якось з часом фокус перекинувся зі Львова вже на мій дім. І я вже почала переживати, що в мене вдома відбувається, тому що там вже почались і постріли, і літали, і бомбили. Скажем так, було гучно. Ми з мамою не говорили ніколи по телефону на цю тематику. Тому що були прослуховання, це було небезпечно, і були якісь кодові назви. Кажу: «Що у вас там, дощ?» Вона така: «Та, з грозою». Тобто ми якось так мінялись інформацією — я розуміла, що там відбувається. Але вона каже: «Все нормально, все окей, нам не треба виїжджати, все добре, це далеко, це не прямо в есемте, все нормально, все буде добре». І якось воно все добре-добре, вона: «В мене все добре-добре», — і воно все так стихло, принаймні в нашій розмові. А тут ми на той момент спостерігали за новинами, що відбувається. Потім зима в Києві, потім ми робили дуже багато документальних робіт присвячених [Революції гідності] після того, як на Майдані були розстріли, і дивились дуже багато всього. І якось тоді, знову ж таки, не маючи глибинних знань історії України, я трошки губилась і не розуміла, хто що відстоює, якщо в глобальному сенсі. Потім я вже почала розбиратись: «Ага, це так, це так, тут ми хочемо в Європу рухатись, тут у нас є люди, які проти, — і вже почала розуміти, де яка сторона насправді».

І перший раз, коли я приїхала додому… Я намагаюсь згадати, коли. Мабуть, мама приїхала першою до мене у гості до Львова. А я до неї приїхала аж пізніше. І тоді я вже там побачила блокпости, я вже розуміла, де «сіра зона», розуміла, що відбувається. Новотроїцьке з [20]14 року опинилось у такій «сірій зоні». І життя там було таке, яке ти не побачиш по телевізору. Були певні моменти… Наприклад, з Донецька — коли вже все затихло, після Революції [гідності], після того, як Росія окупувала Донецьк, вже пройшов певний час, і було дуже багато, як зараз кажуть, «договорняка» — люди спокійно виїжджали з Донецька. Їм потрібно було зняти пенсію з українських карток, зняти гроші, купити продукти, купити ліки і вернутись назад. Бо продуктів і ліків там [в окупованому Донецьку] нормальних не було. А куди вони їхали? Вони їхали у найближчі точки, тобто в найближчі села. Включно з нашим Новотроїцьким. І що відбувалось? Люди приїжджали, знімали гроші в банку. Постійно місцевим не вистачало. Вони скуповували ліки, вони скуповували продукти. Що в нас є? В нас є попит. І підвищення цін величезне. І місцевим не вистачало, скажемо так. Дідусь мій отримав пенсію — і або ліки купити, або продукти. І про це на той момент не говорили по телебаченню. Навіть не знали, що існує така проблема. Але, зрештою, всі ж пересувались нормально, виїжджали з Донецька, домовлялись на блокпостах — і на проукраїнських, я думаю, теж. Це на той момент, здається, був Порошенко президент.