Елліна Шнурко-Табакова Ellina Shnurko-Tabakova

* 1967

  • «CHIP [журнал про комп'ютерну техніку, комунікації і зв'язок] завжди відрізнявся тим, що ми тестували в Україні. У нас були на тесті ті продукти, які продавались в Україні. Але перші пів року, звичайно, ми ще не зробили такий тест-лаб, який все б задовольнив. Ми брали, наприклад, з Німеччини чи з Польщі якісь тести з їх обладнанням. Українські дістри [дистриб'ютори] нам у [19]96 році казали: “Що ж ви робите, ви оці плати тут показали, нам тепер доводиться їх купувати і завозити, тому що до ваших публікацій не було запиту”. Тобто ми фактично оцією присутністю європейських тестових наборів також розкривали, розширяли ринок, розвивали попит на більш якісну продукцію, а не лише на дешеву. І тому український IT-ринок — це абсолютно українська ІТ-історія. Свого часу “Майкрософт” розпочинав бізнес в Україні. І була головна контора у Мюнхені. До 97-го року. Рік чи два ми працювали з Мюнхеном. А що означає для преси працювати з Мюнхеном — це означає тестові версії, тріал-продукти так швидко, як це робиться в Європі, Східній чи Західній. А потім, у [19]98-му чи [19]99-му, передали в Москву. І всьо пропало. Маркетингова політика “Майкрософта” в Україні пропала. Але вони приїжджали розповідали нам, як потрібно робити рекламу, ще щось. І мені довелось сказати: “Знаєтє, ви тут єздітє, щось розказуєте… коли ми були з Мюнхеном, все було набагато краще”».

  • «Я була директором з маркетингу Українського конгресового комітету Америки, який допомагав залучити молодь до перших виборів [19]94 року, і вела рекламну кампанію по всій Україні з роликами, рекламними матеріалами, які призивали молодь прийти голосувати. Це був, звичайно, дуже несподіваний досвід. Потрібно було за чотири доби поїхати по всій Україні і заплатити за рекламу. І тоді було дуже цікаво. Якщо на сході для того, щоб сплатити, потрібно було йти до Ощадбанку, завести зберігальну книжку, покласти туди гроші, звідти перерахувати на редакції і отримати розміщення. То у Львові казали “ні-ні-ні” і в кафешці брали доларами. А у середній частині України брали купони».

  • «Після Кравчука прийшов Кучма дуже швидко. Не стало Чорновола. Історія України пішла так, як вона пішла. Але було багато людей, які намагались зробити щось нестандартне. Я не вважаю, що діаспора, яка тоді допомагала, що це було щось таке начебто втручання в наші внутрішні справи. Українці зі всього світу дуже переживали за нас. Тоді дуже багато допомагали не лише в рекламних кампаніях, а й у навчанні журналістів, проектах підтримки марафонів онлайнових по розповсюдженню інформації, як відбуваються вибори. Там я не дуже була залучена, але було багато проектів… те, що ми зараз вважаємо абсолютно нормальним, типу телемарафону у виборчу ніч з підрахунком голосів від соціологів. Тоді не було саме таких підрахунків, від соціологів, але такі елементи демократичного суспільства, яке контролює і розуміє, яким чином відбуваються вибори, були вже у 90-ті. Просто вони не набули тоді такого поширення і такого впливу, який був необхідний для того, щоб Янику [Віктор Янукович] після всіх цих років у 2004 році не прийшло до тями, що потрібно фальсифікувати вибори. Але з іншого боку, деякі експерти в той час вважали, що те, що він намагався звичайні 2 % фальсифікацій перетворити на 12 чи 20 — оце саме і було сигналом суспільству, яке відчуло фальсифікації. Можна не помітити 2 %, але 20 неможливо не помітити. Він прогорєл саме на масштабах. Ми памʼятаємо, що у РФ вже були такі фальсифікації, як потрібно. Були дослідження розподілу по Гаусу голосів у залежності від явки на вибори. У Росії ці хвости Гауса навіть називали хвостами Чурова [Володимир Чуров — російський політик], які показували масштаб фальсифікації виборів у Росії. Я з маленькою командою… ми у 2005-му чи наступні вибори… ми саме проводили такий математичний аналіз розподілу голосів від явки і теж друкували матеріали, які показували ймовірний відсоток. І на виборах Тимошенко / Януковича, здається, ми змогли прорахувати таких 4 % сумнівних, але ми памʼятаємо, що це були критичні відсотки, які разом з відсотком байдужих “проти всіх”, дали Януковичу можливість прийти до влади».

  • «Як проект “Військова кімната” — координаційний центр ефективних технологій на службі Україні, народився на початку березня [2014-го]. У нього було три напрямки: перший — матеріально-технічна допомога; другий — антипропагандистська діяльність, проти інформаційних впливів Росії, тому я там професійно вмію; а третє — такі проекти, як розшифровки, як саме дискредитація генералів, аналітична робота з інформаційними потоками. Перший напрямок, він був самий необхідний. Нічого в армії тоді не було. Але ми це зрозуміли не одразу. Оскільки я була членом правління Інтернет Асоціації і була головою Асоціації підприємств інформаційних технологій, я знала всіх, у кого є залізо, софт і все, що в цій області є, я всіх їх знала. Мені сказали, оскільки ми були ініціаторами... Одна людина дала телефон начальника звʼязку прикордонників і начальника звʼязку Збройних сил. Спочатку я прийшла до прикордонників, а це ж початок березня, 19 березня, я до нього 18-го пішла — я потім встановила по щоденнику цю дату, я її святкую навіть. Приходжу і кажу: “Чим допомогти? Інтернет, ІТ?”. Він каже: “Нам потрібен колючий дріт”. Я кажу: “Діджітал, прінтер, компʼютер?”. “Ні-ні-ні, — каже, — колючий дріт”. Ну ладно, я подумаю, і пішла собі. А прикордонники тоді від кордону не від’їжджали. У них дійсно була і оптика прокладена, і оснащення нормальне. Їм стіна була необхідна для Криму. Наступного дня я прийшла до начальника звʼязку Збройних сил, просиділа там, не просто просиділа, а п’ять годин я там реально працювала — якісь телефонні лінії, комп’ютери, прінтер — я дійсно всі свої зв’язки почала використовувати, щоб задовольнити їх дуже термінові потреби, спочатку для Криму».

  • «Це була впливова агенція [УНІАР — Українське незалежне інформаційне агентство “Республіка”]. Кожного року ми запускали якісь навіть телепрограми. Були новини УНІАР на телеканалі “ЮТаР”, була економічна програма «Ставка», «Десятка» — така аналітична тижнева програма. Тобто прообраз майбутнього телебачення там був. Там була проблема з тим, щоб вистачало грошей на телебачення. Для цього я туди прийшла. Коли перший раз ми вирішили, що треба спробувати, Набока [Сергій Набока — головний редактор, продюсер першої в Україні щоденної недержавної програми “Новини УНІАР”] сказав: “Ти знаєш, Елліна, у нас там кажуть, що ми за щось в новинах беремо гроші, а ми не беремо. Ти можеш розібратись — за що тут брати гроші?”. Так зʼявилась перша реклама в новинах. Я розібралась. І ролики робили, і сюжети робили. Окупали не окупали, але якось компенсували ці витрати. Звичайно, це було дуже дешеве телебачення. Тому що воно знімалось на напівпрофесійні камери, чи навіть на HI8 [відеокасети], для тих, хто памʼятає, що це таке. Про Betacam [професійна відеокамера] тоді ніхто і не сподівався. Але з точки зору інформаційної цінності впливу на ту ж Верховну Раду, то були дуже авторитетні програми. І навіть, з комерційної точки зору, коли ти говорив якимось іноземним компаніям, що ти — єдина приватна незалежна агенція, то була більше повага, ніж в усі майбутні роки, коли я займалась видавництвом і медіабізнесом вже як власник. Тобто правильні цінності, правильне позиціонування по відношенню до джерел інформації, відсутність продажу, “джинси́” [прихована реклама], впливу, контролю впливу від партії, це було вже з 90-х років. На жаль, це було дуже швидко втрачено в Україні, але це окрема пісня».

  • Celé nahrávky
  • 1

    Lviv, 25.01.2023

    (audio)
    délka: 02:47:35
    nahrávka pořízena v rámci projektu Voices of Ukraine
Celé nahrávky jsou k dispozici pouze pro přihlášené uživatele.

Ми любимо свободу, то завжди й боролись

1984 рік — Елліна Шнурко, світлина зі шкільного випускного альбому
1984 рік — Елліна Шнурко, світлина зі шкільного випускного альбому
zdroj: family archive

Народилась Елліна Володимирівна Шнурко-Табакова народилась 28 квітня 1967 року в місті Краматорську Донецької області (Україна). 1978 року разом із сім’єю переїхала до Києва, де 1984-го успішно закінчила фізико-математичний ліцей № 145 при Київському національному університеті імені Тараса Шевченка (КНУ) і вступила на кафедру оптики фізичного факультету КНУ. Після захисту диплома кілька років працювала за спеціальністю, але згодом обрала інший професійний шлях, поєднавши медіа, підприємництво та аналітичну роботу. Спочатку прийняла пропозицію роботи в Українському незалежному інформаційному агентстві «Республіка», де працювала генеральною менеджеркою. Потім створила та й очолила медіахолдинг «СофтПрес». У 2000 році була обрана членкинею правління Інтернет Асоціації України (ІнАУ). Того ж року ініціювала створення та протягом 15 років очолювала в ІнАУ Комітет з питань свободи слова та прав людини, який опікувався збереженням незалежності українського інтернету. Брала участь у подіях революцій 2004-го та 2013–2014 років. Була волонтеркою в Головному управлінні зв’язку Збройних сил України: створила та й очолила координаційний центр «Військова кімната», що опікувався матеріально-технічним забезпеченням військових зв’язківців та допомагав протистояти російській пропаганді.