Олекса Різників Oleksa Riznykiv

* 1937

  • Ми сидимо в класі. Вривається в клас класний керівник Наталія Сергіївна, плаче, сльози, туто чорне тече щось таке: «Дети, умер великий вождь Сталин! Умер! Боже мій!» Дівчата почали голосити, а ми, хлопці, стисли кулаки: «Як це? Як це може бути? Сталін помер? Як? Ми ж думали, що він вічний. Як це він може померти?» І шо виходить? Вона починає готувати стінну газету, а я починаю писать вірш. І пишу так: «Клянемся вам, родной товашищ Сталин, что ваше дело будем продолжать. Что силы мы удвоим и утроим, и коммунизм будем приближать». Вона підходить: «Ти шо, пишеш, да?» Кажу: «Пишу». «Ну давай я поставлю в стєнгазєту». Я написав три куплєти, вона поставила в стінгазету, обвела чорним таким. І нас додому розпускають. Я прихожу додому, думав, мама не знає ще, що він помер. А вона мене побачила: «Ой, синок! Ой синок! Слава тобі, Господи! Здох антихрист! Ой, слава тобі! Ой харашо!» А виявляється — вона 1905 року [народження] — це вона все пережила: від [19]17-го року до 1953-го вона все пережила, вона все знала, шо робилося. А війна, Боже мій... Я весь час дивувався, мені всі професори, всі вчителі, всі кругом говорять, що Сталін — геній, Сталін — великий ученый, а мама шепоче... І до неї приїжджають жінки із села її рідного, Кіровоградська область, там рядом, і вони говорять, що Сталін — антихрист і Ленін — антихрист, так спокійно. «Тіки ти ж дивися, Льоня, ти нікому ні слова про це не кажи, шо ми так говоримо, бо нас посадять». Так шо я це знав усе. Кажу: «Мамо, а я написав отакий вірш». Вона каже: «Ну так шо ж? Ти ж у школі, правильно! Але ти знаєш, він – антихрист». — «Та я вже знаю-знаю».

  • Після хрущовського указу [Указу Президії Верховної Ради СРСР про амністію від 17 вересня 1955 року], шо 25 років знизили до 15, а в цих людей у всіх 25 років. То як же можна держать 25, коли 15? І їх пересуджують. Пересуджують їх, причому суд іде прямо у нас у таборі. Клуб, де ввечері нам показують кінофільм, зранку перетворюється на суд. Одного разу я не пішов на роботу, шось там захворів, чи шо. Думаю, ну піду я на суд подивлюся, шо там за суд. По 30 чоловік, по 30 чоловік кожен день звільняли. Їх на суд подає адміністрація, шо уже цей чоловік став на «путь исправления», він уже не націоналіст український. Він уже такий-сякий. Словом, дають, шо-небудь там пишуть. І при мені — от я сидів там десь годину — за годину десь чоловік 10 звільнили. Тіки суддя питає: «А от, ви там... ішов бій, коло такого-то села ішов бій? — Да-да, я там воював». Но це не щитається. Якщо бій був, це не щитається за гріх, ти розумієш? Вони це приймали як нормальне явище. Ну, воював. А от якщо вбив когось, убив якогось, ліквідував — оце вже був страшний гріх — таких людей не звільняли. Бо у нас був там Мороз, бригадир, якось він каже: «О, все, мене... Сьодні мене на суд ідуть». Ми пішли на роботу без нього. Приходимо, думали, шо його нема. А він стрічає нас, каже: «Не звільнили мене». Значить, у нього був такий гріх, він його не признавав, але вони знали, шо він когось там убив. <…> Значить, я вам казав, шо нас поселили на третьому ярусі [нар]. Десь через тиждень ми переходимо на другий ярус — третій знімають, викидають. Та ти шо! Іще місяць проходить, десь уже у вересні місяці, у вересні, у жовтні ми вже були на першому. Ти уявляєш? 30 чоловік за день виходять. Вони зранку уже оставляють книжки свої: «Олексо, бери, оце тобі, дивись, оці книжки: Шевченко ось, Богдан Лепкий отуто, Грушевський». Тут такі книжки, буває, отакі, шо вони заборонені, але у них вони під другою палітуркою, — оставляють нам.

  • У чотири голоси ми колядки вивчали, в чотири голоси! І коли ми йшли колядувати — [19]66-й, [19]67-й, [19]68-й, [19]70 рік, — це все ми колядували, і хор наш працював. Чоловік сто пройшло [нерозбірливо]. Ми спочатку їздили в трамваях, а потім бачимо — шось дуже довго. І ми десь уже [19]67 рік, [196]8-й, ми брали уже автобус. І там 60 чоловік, 70, у вишитих сорочках стоять. І ми автобусом швидше їздимо туди-сюди. Ми їздили по письменниках, їздили по наших викладачах. Нас чекали. До мене спеціально приходить [поет] Валентин Мороз, наприклад: «Олексо, ти ж дивися, зайдіть до мене спочатку». Він тоді жив на Севастопольській зі своєю [дружиною] Іриною. Ми до них приходимо, чоловік 20 ввалюються в кімнату, і Мороз із Ірою отако стоять і слухають, як ми: «Добрий вечір тобі, пане господарю! Радуйся…». Співаємо! Вони підспівують, відкривають пляшку, наливають нам по 100 грамів. Ми випиваємо, щоб уже було сміливіше нам співати, і їдемо по Одесі, по всій, і співаємо. Потім... І у нас міх [мішок] такий був. Художники нашого художнього училища розмалювали нам його. Там намалювали: «Дайте ковбасу, бо хату рознесу!», наприклад, щось там таке жартівливе. Міхоноша носить міх, наставимо ми, відкриваємо, і туди нам кидають і пляшку, і ковбасу, то гроші кидають. Я пам'ятаю, як ми... Тягнибок такий був, дуже гарний артист українського театру, маленький ростом. Як він, бідняга, стоїть, плаче, каже: «Люди добрі, це я з [19]33 року не чув оцих колядок... Боже, та я ж не готовий, я не знаю, шо вам подарувати». Гроші виймає, дає нам великі гроші. Ми берем, нічого. А він плаче стоїть: «Я з [19]33 року не чув цього». <…> Це унікальна штука була.

  • У [19]73 році до мене приїжджає батько і сестра. Ну, поскільки я вів себе в таборі спокійно, не бузив, мені дають не одну добу, а дають дві доби. Поскіки я себе ще краще вів, дали би мені три доби, а так дві доби. Бог з ним, ладно. Можна було три, дві, одна, розумієте? І от батько заходить — а це Пермская область, Пермская область! Боже мій... Він заходить, сльози в очах, каже: «Сину, та шо ж це робиться, сину?» Я кажу: «Ну, таке життя, така партія... Таке в мене доля!» — кажу. А він: «Та я не про це…» — «А про шо?» Він каже мені: «Сину, ти розумієш, я оцю землю, де ти зараз, я пройшов». — «Коли?» — «[19]29, [19]30, [19]31 рік». Ну, тут я падаю в осадок, як кажуть. Кажу: «Як це так?!» — «А нас розкуркулили. Село Різниківка на Донбасі. Батька, мене, Семен був брат, Оксана, Поліна. Нас розкуркулили. І я був наймолодший серед них». Правда, я так і не знаю, чи Оксана була там, Оксана старша всіх. А Поліна — тоже не знаю, чи була. Але каже: «Ми опинилися отут, оце Лисьва, я ці всі села знаю». Називає: Чусова, Лисьва, річка Чусова. «Оце все, — каже, — я їх пережив. Я тут років три, чотири, п’ять був». Кажу: «Тату, мені 36 років, і я про це перший раз чую. Чого ж ви мені раніше не сказали?» — «А ми не хотіли тобі казати, тому шо ти і так не любив цей уряд. Ти і так листівку написав. А якби ти ще знав про це?»

  • Я за кордоном стрічаюся з Ар’є Вудкою. Він вивіз ці вірші, коли закінчився в нього строк. І передав їх <…> у журнал «Сучасність», і окремо книжка вийшла, де оці мої вірші надруковані. Боже... А я слухаю «Голос Америки», його глушать — це коли я вже вийшов [з табору], слухаю «[Радіо] Свобода» і «Голос Америки», а їх глушать — і раптом чую: Олекса Різників написав отакий вірш, що дивиться він через вікно, як листя на дереві зранку ще не було, а після обіду уже зелене листя вкрило гілочки, «цікаво, чи оцей колючий дріт, що йде стіною, теж зазеленіє?». Боже, я падаю в обморок! Уявляєте? Я перший раз почув, що вірші попали за кордон і Ар’є Вудка вивіз їх. І коли мені ця книжка попала, мені її принесли, то я дивився — жодної помилки! Яка пам'ять геніальна у нього! Він не тільки мої вірші, він ще кількох людей вивіз вірші. Яка геніальна пам'ять була у Ар'є! Я там у Ізраїлі з ним зустрічаюся, обіймаємося. Він мені дарує книжку свою, «Московщина» називається — із кожного рядочка, із кожної букви отак тече кров, кров тече. Унікальна, страшна книга. Причому все, що ми знаємо про Московщину, про її злочини проти України, все знає Ар'є Вудка і все це описує.

  • Celé nahrávky
  • 1

    Odesa, 26.06.2023

    (audio)
    délka: 04:08:38
    nahrávka pořízena v rámci projektu Voices of Ukraine
Celé nahrávky jsou k dispozici pouze pro přihlášené uživatele.

Ви судите мене тільки за те, що я українець

Олекса Різників читає вірш
Олекса Різників читає вірш
zdroj: Personal archive of Oleksa Riznykiv

Олекса Сергійович Різників народився 24 лютого 1937 року в місті Єнакієве Донецької області. Здобувши фах електрика-освітлювача театру, працював у театрі Кіровограда (нині Кропивницький). 7–8 листопада 1958 року разом із товаришем, поетом Володимиром Барсуківським, вони розповсюдили антирадянські листівки в Кіровограді та Одесі. Потрапив під арешт 1 жовтня 1959 року під час проходження військової служби. Провів півтора року в мордовському політичному таборі. 1962 року став студентом філологічного факультету Одеського університету. Працював у газеті «Одеський політехнік» та в редакції міської телестудії, звідки його звільнили за вказівкою КДБ. 11 жовтня 1971 року потрапив за ґрати вдруге. Провів п’ять із половиною років у таборі «Перм–36» у один час із іншими українськими дисидентами — Левком Лук’яненком, Євгеном Сверстюком, Тарасом Мельничуком, Дмитром Гриньківим. Після звільнення 1977 року через тиск КДБ мусив повернутися в Первомайськ. Працював електриком у пологовому будинку, потім — вихователем у допоміжній школі для дітей із порушеннями інтелектуального розвитку. Перша поетична збірка «Озон» вийшла лише 1990 року, тоді ж Олексу Різникова прийняли до Спілки письменників України. 1992 року, під час поїздки колишніх політв’язнів до Ізраїлю, пан Олекса зустрівся з дисидентом Ар’є Вудкою, який під час ув’язнення у 1970-х роках передав його вірші за кордон. Зараз редагує часопис Всеукраїнського товариства політв’язнів «Зона» й укладає словник складів української мови.