Світлана Поваляєва Svitlana Povalayeva

* 1974

  • «Ми пішли на Революцію на граніті одразу, щойно це сталося. Ми абсолютно не розуміли, що це взагалі, що відбувається, з якого приводу. Нас пішло всього буквально п’ятеро, здається, людей, — всі решта не просто нікуди не пішли, а ще й настукали. <…> [Це був] останній, здається, чи передостанній клас. Напевно, все-таки 10-й це був. Одним словом, ці хронологічні речі — у мене з цим все дуже погано. Ми ходили в групу підтримки на Революцію на граніті. І знаєш, що мене найбільше вразило? Навіть не голодуючі ці студенти, вони були, до речі, вже такі дуже… Ми ходили постійно, я спостерігала цей стан, коли вони вже дуже зморені, дуже виснажені. Там приїжджають швидкі. Але там же ще була дуже велика просто група підтримки, просто студентів, які там сиділи. Вони їли, але вони сиділи там, на цьому граніті. Вони роздавали чай, вони були в чорних пов’язках, ми теж намутили собі чорні пов’язки. І найбільше, власне, як не дивно, мене вразило, знаєш, що ми стояли в кордоні. Такий ніби там якось охороняв, відділяв цей периметр цієї площі від натовпу. Я взагалі боюся натовпу страшенно, і на той момент він мені здавався просто якимось неосяжним морем, і він був настільки агресивний. Тобто якби взяти оцих всіх учительок, цих бабок, всіх цих злобних старих ондатр і ще помножити на якісь періоди і періоди… Не знаю, хто додумався нас поставити всіх в охорону там. Скільки, 15 років, типу дівчинка з таким волоссям. Але я відчула оцей розподіл, пам’ятаєш, як у Хантера С. Томпсона, коли він виходить у Сан-Франциско і бачить оцю межу, де приходить приплив, і каже, що це неуборна сила проти старих і злих. І от ми ніби були оцим припливом, оцією силою проти цих старих і злих комуняк. Вони після того мене завжди лякали — ці всі антимайдани, те, що в нас потім відбувалося на всіх наступних революціях. Всі оці, які там в [20]14 році в Донецьку, в Луганську виходили. Оці сумашедші, із золотими зубами, які теж агресивні. Мене завжди ці істоти страшенно лякали. Я прямо бачила оцей вододіл між цими світами: між цим агресивним невіглаством і ненавистю до всього нового, світлого, креативного, молодого, відкритого, класного і нормальним світом».

  • «В прифронтові міста всі почали їздити, в тому числі з культурними ініціативами. Але раніше тебе туди просто не пускали насправді. Тобто місцева адміністрація, якщо чула щось українське, то Донеччина, Луганщина — це нереально було навіть якій-небудь групі “ВВ” [український музичний гурт “Воплі Відоплясова”] приїхати. Перепони були будь-які. На рівні адміністрації, починаючи від офіційних відмов і закінчуючи тим, що тобі просто там розказували, що щось сталося там в клубі, де ти мав виступати, буквально перед твоїм приїздом. Тобто вони опиралися цьому страшенно всіляко. Коли мені кажуть, що ми “не услышали Донбасс”, і не їздили, і не несли там нікуди культури, виступали тільки в Києві, мені хочеться просто тицьнути в це носом і сказати, що, друзі, наші книжки викидалися з бібліотек! Закривалися книгарні, особливо в часи Януковича, наприклад. Нас нікуди не пускали виступати на Схід. Дуже агресивно, в прямій агресивній формі. Тобто це не ми, друзі, не возили вам культуру і не хотіли типу чути Донбас. Якщо вже ти туди проривався, в той самий Донецьк, наприклад, то там уже збиралася така українофільська [аудиторія], вже просто самий такий цимес українофільський. Тобто різні-різні маленькі міста. Типу, наприклад, тої самої Козельщини [селище в Полтавській області], де вони зробили унікальний смарт-простір, і там вже побувала величезна кількість наших письменників. Це все відкрилося після війни. Оця дифузія, така по-справжньому українська почалася з зрощування українства, яке сегрегувалося совком. Штучно, навмисно все ділилося. Київ ділився на райони, район на район, правий, лівий берег. Україна ділилася — Правобережна, Лівобережна, Західна, така-сяка. Тобто цей поділ — він відбувався постійно. Тут, на жаль, через війну, в такий кривавий спосіб сталася оця дифузія. Навіть фізично це велике переселення народів, величезна кількість внутрішньо переміщених людей, які просто тепер уже були змушені обмінюватися регіональними своїми особливостями, традиціями, діалектами, мовою, звичками і бачити в цьому красу, пишатися цим, і от українство стало монолітнішим. Тоді? Ну да, куди запрошували — туди їздили: в Полтаву, в Луцьк. Але дуже, дуже небагато. З цим було складно».

  • «А я сказала: “Ні, досить з мене, це ніколи нічим не закінчується. Я нікуди не піду”. Ще мій старший син — тоді якраз були протести в Греції, такі дуже активні, з оцими бійками, коктейлями Молотова, підпалами, бійками з поліцією і так далі. Він мені казав: “Ось дивись, як треба революції робити, оце революція, а не «от ето ваше всьо» з піснями, танцями, ліхтариками й карнавалами”. Очевидно, що на той момент ненасильницький спротив — хоча ми далі ще намагалися декілька місяців саме в цьому ключі діяти, — що він, на жаль, неефективний. Принаймні без підтримки ще і силового спротиву, сам по собі він, на жаль, неефективний. Насправді, якби тоді не було цього розгону під стелою [монументом Незалежності] і так жорстоко, звірячо, абсолютно невмотивовано не побили людей, цей Майдан потоптався би, ці пару сотень людей постояли би та й розійшлися б, якби на них не звертали увагу і не провокували їх на подальші дії. Цей мирний спротив креативний, красивий, він нікому нічого би не дав. І мій молодший син, Роман, ми жили разом. А, старший теж, всі ми тоді ще разом жили. Але в старшого були свої тусівки. Роман мені каже: “Мать, — після цього допису Мустафи Найєма (берем з собою термоси, парасольки, хороший настрій, виходимо на Майдан) каже, — мать, ну пішли, ну йдем хоч подивимося, що там, ну ідем, ідем”. Я кажу: “Слухай, це все, досить з мене, це все нічим не закінчиться”. Вже теж така погода, мряка, дощ, тепло, але дуже вогко. Так противно. Він мене вмовив. Ми пішли не на дев’яту годину чи на коли там всі збиралися, а трохи пізніше, вже під ніч. Тобто більша частина людей розійшлась, і ми знову як оці люди, які працюють пікселями, ти не знаєш, чим це все закінчиться, нашо ти тут, але треба бути, бо… Бо інакше ніяк. Ми там простояли всю ніч. Знову ж таки, чи це Кличко [український боксер і політик] дав цей бусік з колонкою і мікрофоном, чи це барикада виставила. Я вже не пам’ятаю. Там виступали всі, хто хотів. Прийшов Юрій Луценко [український політик і державний діяч], розказав нам, що нас в четвертій ранку — бо завжди штурми в четвертій ранку відбуваються, — нас поб’є “Беркут” [підрозділ міліції в структурі МВС України в 1992–2014 роках], і тому давайте краще ми це все тут зараз згорнемо і зробимо це, як нам кажуть мудрі політики, “по красотє”. Якось так. Словом, мене ця вся історія взагалі абсолютно не надихнула, вона для мене була ні про що, я розуміла, що такими методами ми нічого не доб’ємось. Ми просто тут постоїмо, поспіваємо, пострибаємо, і це нічим не закінчиться. І власне, якийсь час воно так і тривало. Я пам’ятаю, що ми збиралися всі разом, і там був і Олекса Манн, і Іван Семесюк, тобто і художники наші теж дуже активно долучилися. Тоді ще була формація “Бактерія”. І найбільшою нашою проблемою — це дуже смішно — було те, щоб не видатися якоюсь шароварщиною, це придумати якісь креативні гасла, слогани, креативну візуалку, щоб це не було… Тоді, на той момент всім здавалося, що просто націоналістичні гасла, що вони якісь типу кондові, зашкарублі. Що вони не впливають на молодь і так далі. Ми намагалися вигадати якісь такі креативні історії. Це зараз настільки смішно згадувати взагалі. Але я думаю, це був саме той поштовх і той посил, завдяки якому Майдан став самим Майданом і розрісся у всі ці майданівські університети, цей IT-намет, цей театр, цю сцену і так далі. Але саме тоді вперто намагалися злити Майдан під Український Дім, і я вже бачила, чим це все має закінчитися. Пам’ятаєте, тоді десь в районі Бессарабки був цілий табір за Юлю Тимошенко. Там стояли ці намети, ходили якісь самашедші бабушки. Словом, я впевнена, що хотіли <…> просто на цьому отримувати якісь ситуативні політичні дивіденди, маргіналізувати цей весь спротив, десь локалізувати його під Українським Домом, який десь начебто збоку, нижче там особливо ніхто не ходить, не їздить. І ми вперлися. Ми ту ніч, там ще Андрій був Єрмоленко [український художник і дизайнер], ми з ним жартували, що ми як залізна сотня. Нас реально було не більше ста людей. І ми бачили, що всі ці начебто бійки з ВО “Свобода” з газом і так далі, що це все просто реально постанова. І ми сказали, що ми з Майдану нікуди не підемо. Майдан один, і це наш Майдан, і все це має відбуватися тут. Ваші всі ці історії з Укрдомом — будь ласка. Нам кричали, що ми роз’єднуємо майдани, дуже смішно. В результаті, коли зрозуміли, що ми вперті і ніхто нікуди не піде, знову ж таки дощ, ми в калюжах по коліно, але вперто ця нещасна “залізна сотня” там стоїть на Майдані. Під ранок до нас прийшла Руслана. Почала щось говорити, почала співати. В мене дуже неоднозначне взагалі ставлення до її ролі як в Помаранчевій [революції], так і в Євромайдані. Там є свої нюанси, але в той момент вона прийшла і залишилася з нами. Тобто я думаю, що її підіслали для того, щоб все-таки якось нас об’єднати. Але в результаті все закінчилося тим, що ми таки залишилися на Майдані. Ми залишилися під стелою, в нас почали там робити усілякі концерти. І власне, все кардинально змінилося після оцього побиття в ніч з 30 [листопада] на 1 грудня. Після цього це вже була точка неповернення. Я досі не розумію, навіщо вони це зробили, бо це однозначно була провокація, яка призвела до Маршу мільйона, яка призвела до Банкової [штурм Адміністрації Президента на вул. Банковій] і до всіх подальших подій. І тоді з’явилося якесь натхнення, якась віра в те, що все-таки це до чогось призведе».

  • «Рома, наприклад, молодший син, — він постійно був на Майдані. Старший до цього ставився досить скептично, поки не почалася активна фаза на Грушевського. До того вони займалися своїми якимись таємними справами по всьому місту, малювали якісь графіті. Словом, щось вони там робили, якісь диверсії, але його ставлення до всіх цих мистецьких акцій, і всього цього, і ненасильницького спротиву було досить скептичне. І так щоб спеціально ходити на Майдан, особливо слухати все, що там зі сцени несеться, — це взагалі не його формат. А молодший, Роман, він на Майдані був постійно, але ми, скажімо, перетиналися або там, або вдома, але у кожного була своя тусівка. Свої якісь задачі, своя історія. Я ніколи не контролювала дітей, так, щоб ходити за ними наглядати. Звісно, що я переживала, зрозуміло, але це ж дорослі люди і відбувається такий історичний момент. Це ж наше життя, як я можу їх в чомусь обмежувати чи змушувати до чогось, їм же не три рочки. Але коли ми всі пішли на Грушевського, і я побачила Рому на цьому автобусі, який потім згорів, але з якого перед тим на бік “Беркута” збили журналіста чи оператора — я вже не пам’ятаю, — фотографа… В мене зупинилося все. Це ще був такий момент дивний конспірологічний, що начебто там СБУ, оці тіхарі міліцейські всі, начебто вони там всіх фіксували, всі ходили в балаклавах… А я йому звоню… От за що я ще, от чого ніколи не пробачу, — це те, що мене ці всі історії внутрішньо перетворювали на таку курку. Знаєш, я ніколи не контролювала людей. Тут у мене постійно був такий страх за дітей, що я записувала номери таксі. Якщо вони їхали на таксі кудись чергувати в шпиталь, а я виходила пізніше, наприклад, я їм звонила, чого я ніколи не робила, щоб оце-от їх задовбувати, дзвонити по декілька разів. Я дзвонила: “Ти вже на Майдані? В Укрдомі? А, ну слава Богу”. Знаєш, щоб десь по дорозі… бо викрадали людей, били, катували. Повернення цього [19]37 року, цього я ніколи не пробачу. Просто це настільки страшно, що тут дійсно вже назад дороги нема, все. Або ми їх, або вони нас. І я набираю, я стою в натовпі, через який далі пробитися неможливо, десь на рівні [ресторану] “Сушії”, дзвоню Ромі, кажу: “Рома, ти хоча би балаклаву вдягни”. Таке дурне. А Василь — під вечір він взагалі спав щось вдома. Я замість того, щоби хоч одного від цього вберегти, да і звоню, кажу: “Василь, мені здається, що почалося те, чого ти, власне, хотів. Тобто почалася та революція, про яку ти говорив. Тут на Груші [вул. М. Грушевського] замєс, короче, приходь”».

  • «Ми були на Михайлівській. У нас там був блокпост. Ми там провели ніч. Періодично ми патрулювали, ходили, а діти ходили битися і відходили. Бо там же і біля стели вже були бої. Тобто вони зайшли сюда, перед тим же ж там 18-го [18.02.2014] вдень вже вбивали людей. Оце страшна бійня в урядовому кварталі, коли вже зачистили Грушевського, Європейську [площу], Український Дім, і вони вже тут стояли всюди. Тобто вся ця ніч тривала, і це все виглядало доволі безнадійно. Особливо я потім передивлялася стріми, і коли це знімається з коптера і видно, скільки нас, і скільки їх, і куди вони вже просунулися. Це реально страшно, я не знаю, це якийсь такий момент був — вже просто кінця світу. Знову ж таки, я не уявляю собі, як ми перемогли. Очевидно, був розрахунок на те, що буде бійня з міліцією безпосередньо, і це ніби як громадянська війна, вводьте війська. Я думаю, що на це був розрахунок, на захоплення Верховної Ради, парламенту. Вони ж тоді навіть дали новину, а потім її вбили. Вона лишилася в кеші, тому що в них там був свій якийсь сценарій, як воно піде. Воно так не пішло, і ми — ще восьма якась година — вже були на Михайлівській. Піднялися туди до нашого вогнища там трохи перепочити і вирішили їхати додому. Ми всі жили у нас, тобто і Женя Закревська з Михайлом, діти, там ще одна була дівчинка, ми от з чоловіком. І вони поїхали машиною згори. А ми спустилися вниз. І мені навіть здається, що ми чули перші постріли. Але я не знаю, знаєш, я не хочу брехати, я не хочу робити з нас героїв. Дуже багато людей в той момент, наприклад, пішли додому, або не пішли на Майдан, або ще щось, не тому що вони злякалися. Справді, було зовсім не зрозуміло, що відбувається. От дійсно, якщо ти не чергував і не бився там, саме в тій локації, то ти виходиш на Майдан, там все якось дуже… ну як зазвичай. Тобто йде дим з цих згорілих Профспілок, щось там люди ходять. Хтось кудись побіг, тут вже ніби вони відійшли, тут щось далі продовжується… з цим мусорами. Словом, якась така дуже дивна історія. Ми просто ще не спали кілька діб практично. І дуже красивий світлий був день, така вже зовсім весна-весна. Таке сонце, знаєш, таке всьо, отака от красота. Ми бачили якихось людей на дахах на Хрещатику, ми думали, що це снайпери. Я не знаю, я не впевнена, що це були снайпери. Тому що вся ця історія про грузинських, російських, ще якихсь снайперів — це все неправда, це фейк. З дахів ніхто нікого не розстрілював. Розстрілював конкретно київський “Беркут”, рота Садовника, так звана “чорна рота” розстрілювала з пагорбів. <…> По Інститутській туди вгору, тобто всі ці байки про всяких снайперів — це неправда. Тому що моя близька подруга Євгенія Закревська, вона всі ці роки неймовірно детально і скрупульозно досліджує всю цю історію. Вони ведуть суди по справах Майдану, вони збирали всі можливі свідчення, відео і так далі. Словом, дуже багато міфів про цей день і про цей розстріл. Уяви собі, можливо, це були перші загиблі, а ми собі просто йшли в інший бік. Ми бачили розгубленість, коли патрульна — ГАІ ще тоді було, оце ДАІ, — коли вони стоять такими розгубленими зграйками і цілі колони ідуть з боку вокзалу, по Пушкінській [з жовтня 2022 року вул. Чикаленка], ще, вони ідуть сюда, на Майдан. Якісь такі відчуття, ніби ми вже перемогли. І ми приходимо додому. Напевно, годину десь поспали, і нас будять хлопці криками, тіпа вставайте, дивіться що, і там оці стріми, цей розстріл “черепахи” на Інститутській».

  • «По-перше, для мене 24-те [російське повномасштабне вторгнення в Україну 24 лютого 2022 р.] не було аж таким прямо шоком і несподіванкою. В цьому плані в мене все-таки трохи така своя бульбашка. Мені важко судити про саме якісь такі психологічні зміни різних верств людей взагалі по Україні. Можливо, це те, що я вже говорила, що ми сильно насильницьки дифузіювали і побачили, що багато так званих відмінностей між нами як українцями були штучно нав’язаними. Ця вся сепарація, сегрегація була штучно нав’язана. Навмисне для того, що «разделяй и властвуй», щоб нам важче було об’єднатися в такий моноліт, який може нормально функціонувати вже нарешті. Ми подорослішали, ми можемо функціонувати як нормальне суспільство, але я просто бачу, що ми дуже сильно травмовані всі. Тобто психіка у всіх реально на ниточці, і це видно і по соцмережах, і взагалі ми не можемо ніяк перепочити. Тобто градус, градус оцієї травми — він постійно зростає і не дає нам просто ніде вдихнути спокійно, і зрозуміло, що поки ми не переможемо… Тобто або вони, або ми. Поки ми не переможемо, нам це не світить, тому так важко фіксувати зміни якісь глобально. Так важко взагалі фіксувати якісь такі процеси. Знаєш, що в цій постійній травмі, цьому постійному стресі, цьому постійному болю одні психують, нервують, інші, знову ж таки, заморожуються, і просто дуже складно. Ми з письменниками, з колегами дуже багато говорили про те, наскільки складно зараз писати прозу, есеїстику, будь-що, особливо художнє, якийсь фікшн, хіба це якісь репортажі, свідчення, щось безпосередньо таке. Тому я не візьму на себе сміливість, таку функцію — судити про те, як і в чому. Однозначно, звісно, що ми змінилися, подорослішали, зміцніли, напевно, зчепили зуби, ідем. У нас просто, у нас іншого вибору просто немає, ніякого виходу, ми або переможемо, або загинемо. Все».

  • Celé nahrávky
  • 1

    Kyiv, 12.04.2023

    (audio)
    délka: 03:00:58
    nahrávka pořízena v rámci projektu Voices of Ukraine
Celé nahrávky jsou k dispozici pouze pro přihlášené uživatele.

Писати — це теж боротися

Світлана Поваляєва під час запису інтерв'ю 2023 р.
Світлана Поваляєва під час запису інтерв'ю 2023 р.
zdroj: Post Bellum Ukraine

Світлана Поваляєва — письменниця і поетка, громадська активістка, членкиня Українського ПЕН. Народилася 20 березня 1974 року в Києві. Навчалася у загальноосвітній школі № 71 в педагогічному класі з поглибленим вивченням хімії та біології. Разом з однокласниками підтримувала протестувальників під час Революції на граніті 1990 року. У 1991 році вступила до Інституту журналістики Київського національного університету ім. Тараса Шевченка. Розпочала кар’єру журналістки на телеканалі «ММЦ-Інтерньюз» у культурологічній програмі «КіН». Працювала на телебаченні, радіо, у друкованих та інтернет-виданнях, зокрема в першому кольоровому україномовному тижневику «ПіК: політика і культура». Брала участь в акціях «Україна без Кучми», Помаранчевій революції, Мовному Майдані, Революції гідності. Авторка семи прозових книжок, а також збірок поезій «Після Криму» і «Мінлива хмарність з проясненнями», остання з яких присвячена її молодшому сину Роману Ратушному — громадському активісту і військовому-добровольцю, який загинув у червні 2022 року. Бере участь у діяльності громадської організації «Захистимо Протасів Яр», що її створив і очолював Роман Ратушний, і продовжує справу свого сина.