Люба Маринович Liuba Marynovych

* 1948

  • «Взагалі про діяльність української Гельсінської групи, хоч вона була відкрита — правозахисна група оголосила на весь світ свої прізвища, імена, ці 10 учасників, — але ми, я називаю це групою підтримки, ми мало знали. Бо все ж таки мала бути конспірація. І коли хлопців заарештували, нас викликали на суд... Ой, вибачте, я ще забула додати, що у той день, коли я була на оцих осудливих зборах у видавництві (це було 23 квітня), коли я повернулася тоді додому у свій робітничий гуртожиток, де я тоді жила в Бучі, до мене прийшли з обшуком двоє кагебістів. І вони в мене відібрали якісь тексти німецькою мовою, що я робила на курсах німецької мови, вони думали, що то щось нелегальне, іноземні тексти, забрали вірші Василя Стуса, якого я тоді для себе відкрила, мені їх переписували. Верни до мене, пам’яте моя, Нехай на серце ляже ваготою Моя земля рахманною журбою, Хай сходить співом горло солов’я. В гаю нічному. Яка образність дивовижна, просто до мурашок! І це він писав серед сірих казематних буднів. Цих віршів мені було найбільше шкода. Може, ще щось забрали, вже не пам’ятаю. А потім наступного дня я дізналася, що ці ж обшуки були в усіх людей, які спілкувалися з хлопцями. Усіх їх викликали на Володимирську, 33, на допити кагебісти. Мене, звичайно, теж викликали. Я старалася про хлопців сказати найкраще, що я знаю. Їх судили в березні [19]78 року у Василькові. Аби тільки не в Києві, щоб менше людей приходило на цей суд. У Василькові, де жила родина Миколи Матусевича. Три дні ішов суд. Звичайно, що ми туди їздили, я їздила. Ми там три дні мерзли на високому порозі на холодному березневому вітрі, бо нас не пускали. У зал пропускали, як завжди, тільки перевірених людей, які обурено виражатимуть свою зневагу до націоналістів, дисидентів і так далі. Але ми знали, ми зрозуміли пізніше, що хлопці знали, що ми тут, коло них. Бо Надійка Світлична, яку викликали свідком, сказала: “І це ви називаєте відкритим судом, коли стільки людей там мерзнуть надворі і їх сюди не пускають?!” Так що ми зраділи, що хоч так наші хлопці дізналися. Взагалі це було дуже сумно».

  • «Отже, ця група була створена Миколою Руденком — колишнім компартійним керівником Спілки письменників України, який дуже змінив своє бачення світу після осяяння, яке йому подарував Бог. Не знаю, як ви до цього ставитеся, але я знаю, що це буває. Тобто йому багато було розкрито. Його стан, його свідомість змінилася, і він із компартійного письменника став головою правозахисного руху в Україні — створив Українську Гельсінську спілку. Власне, що це таке? Брежнєв десь у Гельсінкі був на таких величезних якихось зборах... забула всі деталі... І там узаконили всі кордони, всіх держав світу, з чим погодився Радянський Союз, тобто Брежнєв, але зате прийняли “п’яту корзину”, яка називалася “прав людини”. І Радянський Союз пообіцяв, що буде дотримуватись прав людини. А що це значить? Вільно переїжджати з одної країни в іншу, вільно отримувати інформацію і так далі. Отже, спершу в Москві свідомі росіяни вирішили підтримати оце рішення Гельсінської наради тим, що створили свою московську правозахисну групу. А незабаром така група створилась в Україні. І я кажу, що це було саме на чергову річницю Великої Жовтневої соціалістичної революції, як її називали, 9 листопада [19]76 року, здається. І Руденко був у Москві і в присутності журналістів, міжнародних журналістів, на квартирі, здається, Гінзбурга чи Орлова (у Києві закордонних журналістів не було) оголосив про створення цієї групи. В цю групу увійшли 10 чоловік: Руденко, Святослав Караванський, Іван Кандиба, Левко Лук’яненко, здається, Олесь Бердник, можливо, ще хтось... Але останні — наймолодші члени групи — це були Микола Матусевич і Мирослав Маринович. Вони про це оголосили. Чим була ця група не подібна на попередній національно-визвольний рух? Тому що той був у підпіллі, а ця група оголосила на весь світ про своє створення. Що ми збираємося підтримувати державне рішення про права людини і ось будем громадським чином моніторити, як у нас у країні, в СРСР зберігаються права людини. Мирослав був наймолодшим членом групи, йому тоді було 28 років. Хоч ця група була відкрита, але ми, я називаю “ми” — це сестри, матері, дружини політв’язнів або дисидентів. Aбо просто симпатики, ми не знали, конкретно чим вони займаються. Бо все-таки потрібна була якась конспірація. Тільки Оля [Гейко] мені хіба часом казала, що вона приходить на роботу і бачить, що немає вже одного документа. А Оля друкувала документи цієї групи».

  • «Кілька слів про Олю Гейко. Вона була спершу моєю найближчою подругою. Тому що була коректоркою у видавництві “Радянська школа”, і видавництво це близько коло нас. Я до її… додому приїжджала, до її батьків. Батько — якийсь компартієць був, як темна хмара зустрічав. А мати — Ганна Іванівна — така лагідніша, добріша, спокійніше ставилася до її нових друзів. Оля була дуже відважною, дуже сміливою. От ми часом їдемо у трамваї, і вона на повний голос лає брежнєвську владу, Брежнєва і так далі. Вона дратувала кагебістів страшенно, так як, можна сказати, дуже викличною була. Можливо, так, як Оксана Яківна Мешко (це ще бранка беріївських часів, хоч потім була і бранкою брежнєвських часів) — старша жінка, так само… “козацька мати”, як її називали свідомі українці у Києві. Отже, Оля, вона і з комсомолу вийшла, і з радянського громадянства подала заяву на вихід. Коли утворилася Українська Гельсінська група, вона в неї вступила. Власне, її мордували кагебісти спершу тим, що запхали її у вендиспансер закритого типу, знаючи, що немає ніяких підстав. Потім її заарештували і у кримінальній колонії в Одесі тримали три роки чи чотири [табір ЮГ-311/74]. Пізніше, коли вона вже мала вийти, її вивели, завели в іншу кімнату, а там оголосили новий вирок: три роки чи чотири роки у жіночій політичній отій колонії у Барашево [табір ЖХ-385/3-4, с. Барашево Теньгушевського району, Мордовія, РФ] — у Мордовії чи на Пермщині, я там не була…»

  • «Я хочу далі розказати про Валерія Марченка, бо це дуже важлива людина в моєму житті. Одного разу, це був 1981 рік, я прийшла до Бориса Дмитровича [Антоненка-Давидовича] і побачила там високого, дуже худого, такого іронічно усміхненого хлопця, дуже схожого на французького актора Бельмондо. Ми там познайомилися і далі спілкувалися. Це був Валерій Марченко. Я про нього чула як про талановитого журналіста, киянина, який писав твори, статті, які були названі в КГБ антирадянськими. І за це його було арештовано [19]73 року. Він відбув їх у таборі, а потім на засланні у казахському селі Саралжин. Це село потім мені буде дуже знайоме. Бо у цьому селі був на засланні і Зорян Попадюк із Самбора, із яким я пізніше познайомилася, ну врешті і Мирослав. Що я хочу про Валерія сказати: він був дуже хворий на нефрит, але поводився у таборі дуже гідно. <…> Отже, тримався дуже гідно, жартував і так далі. Коли повернувся із Саралжина до Києва, він звернув на мене увагу просто тому, що я йому здавалася атеїсткою занадто великою. <…> Він був просто дуже небайдужа людина до всього свого оточення. Він взагалі запрошував мене, наприклад, до церкви на Солом’янці — церква, де, як він казав, “Леся [Українка] вінчалася зі своїм Квіткою”. І тоді я вперше в житті була на богослужінні. Він дізнався від мене про мої проблеми на роботі і привів до себе додому (забула вулицю, де він жив у Києві, він там жив із матір’ю і вітчимом). Ніна Михайлівна — його мама, яка працювала у Науково-дослідному інституті педагогіки. І познайомив зі мною. І сказав, чи немає у них якоїсь роботи, щоб я могла там влаштуватися. На жаль, роботи такої не було. Дізнавшись, що я вчуся на факультеті журналістики заочно, він сказав, що це треба використовувати. “Не просто слухайте Бориса Дмитровича, а записуйте і пишіть про нього”. Я послухалася. Не один вечір провела з Борисом Дмитровичем. І все позаписувала: переписала його вірші, які він склав на засланні, вела щоденник моїх зустрічей з Борисом Дмитровичем. І потім написала. А як я написала? Мені приніс Валерій, приїхавши до того робітничого гуртожитку, таку друкарську машинку стареньку, показав, як там користуватися: натискати, пересовувати каретку і так далі, і я почала потихеньку друкувати. Потім пізніше він в мене забрав цей нарис про Бориса Дмитровича “У лабетах обставин” і передав його за кордон. Пізніше я дізналася, що… мені Михайлина Хомівна, вже коли почали в незалежній Україні виїжджати, вона мені сказала, що там бачили. Я його підписала псевдонімом Я. Байрак, тобто щоб не було зрозуміло, жінка це чи чоловік. І старалася писати в щоденнику так, щоб не було зрозуміло, це жінка чи чоловік, ну там дієслова, прикметники, так щоб була незрозуміла особа. Але я з ним спілкувалася всього лише два роки і кілька місяців, тому що [19]83 року, в жовтні [19]83 року його знову заарештували — за те, що він, по-перше, передавав за кордон твори, а по-друге, за те, що вислав туди ж за кордон копію наказу міністра освіти України з наказом більше годин і більше часу приділяти вивченню російської мови, а української — менше. І прокоментував цей наказ: “Свіженький Валуєвський указ”».

  • «У сусідньому видавництві “Радянська школа” збиралися у туристичну поїздку до Полтави. Завідувачка літредакції нашої — Ніла Яківна Кучерявенко — добра, розумна жінка, мудра, я і ще одна коректорка — Надя (це моя колишня учениця, яку я… у неї були складні обставини в житті, я її викликала в Київ, я її влаштувала в коректораті), отже, ми втрьох приєдналися до цієї подорожі. Біля автобуса я побачила дуже цікаву картину: троє чоловіків у сердаках. Уявляєте, що це таке? <…> Це такий одяг народний, отакий короткий, до колін, з візерунками, такого народного крою. Троє молодих хлопців у цих українських сердаках, вусатих, двоє чорновусих і один рудовусий, і двоє дівчат, звичайних дівчат на вигляд. По дорозі, коли ми їхали, вони співали чудових рідкісних українських пісень. А почувши, що я з Надею говорю українською, вони запросили і нас співати їх. Але що ми тоді знали? Що по радіо звучало в радянські часи? “Несе Галя воду, коромисло гнеться” або “Цвіте терен” і так далі. Ми не знали — тільки слухали. Потім зупинилися, вони влаштували цікаві ігри. Полтава, знаєте, як ото у пісні співають, хоч це був жовтень, це був «сніг на зеленому листі», знаєте, є така пісня. Ось така була Полтава. Ми були там у музеях Володимира Короленка, Панаса Мирного, у музеї Полтавської битви. І коли поверталися, мені хлопці запропонували приєднатися до них, навчитися колядок і піти колядувати. Мені так було це цікаво, хлопці дуже симпатичні такі… І я погодилась, почала ходити. Сказала Михайлині Хомівні, що ось такі у мене знайомі нові з’явилися. А вона сказала: “О, я знаю їх”. Микола і Мирослав — Микола Матусевич і Мирослав Маринович, і третій хлопець там був Микола Нетяга. Оці хлопці — Мирослав і Микола, — вони живуть у будиночку навпроти того будинку, де вона живе, і вона себе дуже добре почуває у їхньому розкутому молодому товаристві. Отже, я почала ходити на квартиру близнят Ольги і Павла Стокотельних <…>. А дівчата були Оля Гейко і Люда Савченко. І Люда Савченко, яка була членом українського хору Леопольда Ященка, самодіяльного хору, якого влада звинувачувала в українському буржуазному націоналізмі пізніше, і вона розучувала з нами у цих близнят, у Стокотельних, колядки і взагалі сценки з вертепу. Мені це так сподобалося, що я сказала: “Людо, приходь до нас у видавництво”. Бо мені теж захотілося поставити цей вертеп у нас у видавництві. І Люда прийшла, і ми розучували, одну репетицію провели. Але все це, як виявилось, “Нє положено”. І як я це дізналася. Наш заввідділом кадрів вранці того дня, коли ми мали іти колядувати... заввідділом кадрів, колишній офіцер, викликав мене, і коли я прийшла, побачила, що там сидить якийсь незнайомий чоловік у цивільному. Потім кадровик вийшов, а той чоловік сказав, що він зі служби безпеки, що мої нові знайомі, про яких вони знають, — це антирадянщики і небезпечні люди. Що він там іще говорив, уже не пригадую, але пам’ятаю, що я йому пообіцяла, що я не піду колядувати. Поверталась додому така збита з пантелику, розстроєна дуже, важко було мені на душі. І врешті я зважилась на протест і поїхала до гурту. Тоді там мене одягнули в сердак Алли Горської. Алла Горська... Михася [Михайлина Коцюбинська] мені про неї розказувала — це художниця-монументалістка, яка жила з батьком у Криму, говорила російською мовою, але потім дивовижне чудо з нею сталося. Вона перейшла на українську мову, вона мала таке… збирала навколо себе все свідоме київське українське товариство і була його душею. І ось Михася мені розказувала, як Алла Горська якось прийшла до неї. Дзвінок у двері, вона відкриває двері — Алла Горська у тому українському сердаку із в’язанкою цибулі на шиї, із торбою червонобоких яблук біля ніг, вихрем розвіяне світле волосся… Це вона розвозила своїм друзям-киянам ту зарплату натурою, яку їй видали у якомусь там колгоспі чи радгоспі за свою роботу художниці-монументалістки. Але ось про цих людей — Василя Стуса і Аллу Горську — я тільки чула, але я їх не бачила. Бо тоді, коли я про них дізналася, Василь Стус уже сповнював своє мучеництво в таборах, концтаборах, а Алла Горська лежала в сирій землі, вбита темною кагебістською силою».

  • «Наша родина була радянською. Відзначали в селі шевченківські свята. Батько мій, який закінчив взагалі заочно факультет української мови і літератури в Миколаївському педінституті, якось посадив нас малих із братом на лавочці у кухні і почав читати нам “Гайдамаків”, розділ “Гонта в Умані”. Мама сиділа поруч слухала. В пічці там вогонь палахкотів, а ми, як зачаровані, слухали і як Гонта убив своїх дітей покатоличених, про охоплену вогнем гайдамацького повстання Умань. Це нас так вразило, що я за кілька років, вже коли вчилась десь у шостому чи в сьомому класі, вивчила цей уривок напам’ять і прочитала його на тих шевченківських вечорах, що батько організовував. Одного року, якраз цього року була заметіль, хоча це і березень, початок березня, але село занесло снігом, не було світла... Але ми позбирали лучні, гасові лампи, які ще тоді були у сусідів, і у школі, оце яка була в центрі села, у цьому будинку церковно-приходської школи — там була у нас школа молодших класів, — у найбільшому класі зібрали людей, учні, старші люди, і я оце читала “Гонту в Умані”».

  • «Можна вам про село розказати? Селом володів раніше такий поміщик — Димов. І село раніше називалося Димовка. Ще в царські часи. Поміщик був багатий. Збудував величезну церкву, таку гарну, красиву, на всі навколишні села, збудував конюшню, школу церковно-приходську. Сам жив у такому будинку. Ми жили якраз недалеко від центру села. І все це чудове місце було огороджене таким вапняком вирубаним. І всередині сад. Дуже гарний фруктовий, різний сад. В часи колективізації, в колгоспні часи якось це все ще господарство трималося. А щораз більше під час радянської влади, особливо в часи Брежнєва і тих старих генсеків все це добро поступово руйнувалося. Я думаю, головна причина була та, що церкву, як розказували мені люди, 1934 року колгоспні активісти зруйнували... Тіло священика викопали з могили і викинули. А хтось узяв собі його чоботи, які добре збереглися. Ось така була антирелігійна агітація в селі. Зрозуміло, що після цього наче така сіра хмара нависла над селом і це все добро поступово руйнувалося. Конюшня була зруйнована, лікарні теж (у окремому гарному будинку) не стало — тільки фельдшерський пункт. І цей парк, не знаю яким чином — мене тоді вже у селі не було, — але він перетворився на пустир, порослий бур’яном. Тепер уже в часи незалежної України, коли господарями… коли вже там не колгосп, а товариство з доданою вартістю, чи як це створено, нові господарі там зробили чудовий дитячий майданчик».

  • Celé nahrávky
  • 1

    Lviv, 05.11.2022

    (audio)
    délka: 01:36:49
    nahrávka pořízena v rámci projektu Voices of Ukraine
  • 2

    Lviv, 07.11.2022

    (audio)
    délka: 01:07:10
    nahrávka pořízena v rámci projektu Voices of Ukraine
  • 3

    Lviv, 27.11.2022

    (audio)
    délka: 01:27:26
    nahrávka pořízena v rámci projektu Voices of Ukraine
Celé nahrávky jsou k dispozici pouze pro přihlášené uživatele.

Мій приїзд на заслання — це ніякий не героїзм, це просто щастя

Третьокурсниця
Третьокурсниця
zdroj: family archive

Люба Маринович (у дівоцтві — Хейна) — філологиня, дисидентка, дружина Мирослава Мариновича. Народилася 20 лютого 1948 року в с. Малинівка (зараз с. Підлісне) Новоодеського р-ну Миколаївської обл. УРСР. Закінчила факультет російської філології Миколаївського педагогічного інституту та факультет журналістики Київського університету ім. Т. Г. Шевченка. Від 1973 року працювала у видавництві «Вища школа», де познайомилася з літературознавицею та дисиденткою Михайлиною Коцюбинською, яку називає своєю духовною матір’ю. 1977 року увійшла в середовище українських дисидентів-сімдесятників, що кардинально вплинуло на її світогляд та подальшу долю. У 1986 році залишила роботу в Києві та переїхала у с. Саралжин в Казахській РСР, щоб стати там дружиною українського політв’язня, учасника Української Гельсінської групи Мирослава Мариновича. Відтоді залишається вірною соратницею цього українського дисидента, правозахисника, публіциста, релігієзнавця та громадського діяча. Співзасновниця групи «Міжнародної амністії» в Україні «Україна-1» (1991 р., м. Дрогобич Львівської обл.). Авторка есе про українського письменника та дисидента Бориса Антоненка-Давидовича «У лабетах обставин» (вийшло під псевдонімом Я. Байрак), автобіографічної книги «Мій Мирослав» (видавництво «Коло», 2018), редакторка та упорядниця багатьох видань. Від 2000 року живе та працює у Львові.