Андрій Куликов Andrii Kulykov

* 1957

  • «Я можу абсолютно відповідально сказати, що на [телепрограмі] ТСН в перший період джинси [прихованої реклами чи антиреклами, замаскованої під новини чи аналітику] не було. На “ММЦ-Інтерньюз”, до речі, наскільки я пам’ятаю, теж джинси не було. В отих програмах, які виготовлялися. Одна з них, до речі, “Вікна плюс” — це інформаційно-аналітична на внутрішні теми. Її робив Георгій Ґонґадзе, його дружина Мирослава Ґонґадзе і інші люди. І там джинсою в принципі не могло навіть пахнути. Але і в інших я не пригадую випадки джинси. Але середина… от, скажімо так, з [19]95-го по [19]97–98 рік на українському телебаченні — це особливий час, час експерименту, час становлення. І багато людей, які при владі, грошах, вони тим не менше розуміли, що якщо в цей час ти почнеш втручатися і нав’язувати ту саму джинсу, то ти, зрештою, не отримаєш тих, хто цю джинсу ефективніше втілюватиме через два-три роки. Тому коли утворюються різноманітні підприємства, в тому числі в засобах масової комунікації, є певний люфт, впродовж якого на них не дуже великий тиск справляється, коли вони набувають відомості, набувають впливу. От тоді починається, і тоді має сенси розміщення там джинси. Ну, якщо ми в принципі визнаємо сенс у джинсі. А до того це просто неефективно. Тому дають спершу розвинутися, а потім починають нав’язувати. У мене в той період, коли я керував “Телевізійною службою новин” [ТСН] уже після відходу Ткаченка [заступника генерального продюсера] і ще до мого відходу звідти, були випадки політичного замовлення. Не джинси в класичному розумінні, коли це комерційно, переважно комерційна штука. А політичного замовлення. Бо тоді керував, в принципі, або курирував «1+1» Рабінович. Вадим Рабінович [проросійський політик, бізнесмен]. І у нього були і власні політичні амбіції, дві-три партії, з якими він постійно співпрацював. І час від часу в наших ранкових програмах проходили замовлені політичні матеріали, які, в принципі, треба було б маркувати як політична реклама або в якийсь інший спосіб, щоб їх відбити від реальних новин. Але цього не робилось». — «Але це більше була якраз тема власника? Власника чи співвласника каналу?» — «Не був він ні власником, ні співвласником, а він був таким рішалою. Рішалою, куратором, і, звичайно, тоді ми мало усвідомлювали, по-перше, наскільки Рабінович може бути впливовим. А, по-друге, який він є сам по собі. Але репутація була така, що, як було в якомусь радянському фільмі, що він сидить так високо, що з його місця добре видно Магадан».

  • «“Громадське радіо” ми створили 2013 року. Якраз коли були серйозні побоювання, що Янукович і його команда і далі закручуватимуть гайки, і коли чимало журналісток і журналістів високої кваліфікації змушені були йти з улюбленої роботи, бо їм уже не давали працювати по-чесному. До мене прийшли деякі такі люди, спитали поради, що робити. Я кажу: “Треба створювати радіо”. Чому? Тому що, по-перше, я абсолютно серйозно вважаю, що радіо для суспільства, яке розбудовує демократію, — це дуже важливо як спосіб організувати дискусію і обговорення на горизонтальному рівні. На додачу до вертикального, себто зверху вниз, знизу вверх — зрозуміло. Але нам потрібна і в демократичному суспільстві потрібна дискусія між приблизно однакових за статусом, але різних за географією, професією і політичними переконаннями, віросповіданням груп людей, спільнот. Це по-перше. По-друге. Радіо — воно сприяє організації дискусії, бо в ньому немає такого ступеню показовості чи показухи, гри на публіку, як на телебаченні. І воно більш особистісне, ніж інтернет. А по-друге, треба створювати нове з цієї самої причини, про яку я говорив. Поки ти малий, і нікому не відомий, і не впливовий, тебе не тиснуть, і ти маєш скористатися цими кількома місяцями… Кілька місяців зазвичай це триває, коли на тебе не тиснуть, для того щоб відпрацювати, по-перше, методи роботи, а по-друге, скласти план дій уже на той період, коли на тебе почнуть тиснути. Тому я сказав: “Створюємо радіо”. І ми створили це радіо. До речі, спочатку ми працювали дуже щільно із ініціативною групою, яка створювала “Громадське телебачення”. І в перші два-три місяці дехто в нашій і “Громадського телебачення” командах працювали і там, і там. Але потім логіка: якщо ти хочеш робити справжнє радіо і справжнє телебачення, то майже неможливо сполучати. Ти маєш віддаватися або тому, або тому».

  • «Ідея виникла з того, що я вважаю, що потрібно розмовляти, потрібно завжди промацувати. І потрібно намагатися вплинути. Справа в тому, що існує у нас дуже багато мітів. Один з них — “з терористами не розмовляють”. Це теж вкинуто в інформаційний простір тими, хто не вміє і не хоче розмовляти. Коли терористи беруть когось в заручники, то з терористами розмовляють заради того, щоби вберегти життя тих людей, кого вони взяли в заручники. Крім того, розмова з терористами і контакти з терористами — це не є поступка, а є спроба на них вплинути. І, як кажуть, що переговори, вони часто супроводжуються тим, що на переговорника… переговорника можна переконати, перекупити або знищити. І не входячи в переговори і в контакти з отією стороною, ми втрачаємо чимало цих можливостей. Навіть до знищення ми фактично дісталися тільки зараз. Що вже говорити про переконати і перекупити. Крім того, я вважаю, що потрібно на власні очі бачити, що відбувається і відчути настрій. Я не побачив нічого втішного там, коли був. Але був я зовсім недовго. Але я побачив, наскільки там працює пропаганда і які настрої в багатьох людей. І це теж все важливо знати. Тому я туди поїхав. Ну, трошки мене взяли на арапа, звісно, бо я брав тоді участь в двох чи трьох телемостах, які відбувалися з Донецьком, і під час одного з них мене запитали, чи я би поїхав, якби була така можливість. Я, звичайно, сказав “так”. І потім мені телефонує [журналіст] Жан Новосельцев і каже: “Андрію, є змога поїхати. Ти їдеш?”. Я кажу: “Так”. — “Так будь через дві години там і там”. Ну що ж я, після того як сказав, що поїду, скажу: “Ні, даруй, це надто малий…”? Якраз так склалося, що в мене був тиждень між двома випусками “Свободи слова”, і я поїхав. Цим пояснюється і те, що фактично я порушив наше законодавство, вʼїхавши на окуповану територію через російську територію, бо на те, щоб брати дозволи і проходити всі перевірки і блокпости, не було часу. Тому поїхали через Харків і Ростов-на-Дону і заїхали на окуповану територію Донецької області. Назад уже проїздили через ворожі і наші блокпости». — «Тобто назад ви їхали прямо через блокпости?» — «Але я уже їхав сам. Мене забрали, мене довезли до лінії зіткнення, і там мене прийняли двоє українських офіцерів. А Жан і його оператор залишилися. Але мені треба було їхати, щоби встигнути на чергову програму, на “Свободу слова”. Теж, я думаю, вони добре прорахували цей момент, щоб я не надто багато часу там залишався».

  • «Це [19]72-й, [19]73-й рік, це період, коли на нашу школу, яка була найкращою українською школою в місті, дуже і дуже тиснули, щоби її закрити. Щоби на вулиці Леніна не було школи імені Івана Франка. А враховуючи те, що тільки в моєму класі, наприклад, були принаймні двоє дітей дисидентів, були діти, і дочки, і сини інших українських діячів культури, які не були репресовані, але яким час від часу або знімали з роботи, або робили зауваження за націоналізм, то, звісно, тиск на школу був вельми істотний. Але трималися, трималися, і їм не вдалося закрити школу, поки я там навчався і ще рік. А потім у школі було влаштовано два підпали, і пожежна інспекція під приводом того, що це небезпечне для навчання дітей місце, школу успішно закрила. Втім до кінця цей план не вдалося втілити, тому що батьки все ж таки влаштували протести, домовилися, що номер 92 і ім’я Івана Франка буде передано ще одній українській школі в тодішньому Ленінському районі. Це була школа № 30 на вулиці Тарасівській, і 92-га школа продовжила своє існування в новому втіленні».

  • «Я був у Львові у відрядженні і зайшов попити пива, я тоді ще вживав алкоголь. По-моєму, це називається або називалося “Під вежею”, в самому центрі. І раптом я почув, як за сусіднім столиком кілька людей розмовляють, і один з них каже: “І от ми організували товариство шанувальників української мови та культури”. Я зразу з цими людьми познайомився, той, хто говорив, <…> якраз був засновником цього невеличкого товариства у Львові. Але я не хотів бути просто шанувальником, я уже давно був шанувальником української мови і культури, мені хотілося більше. Тому в Києві я знайшов людей, активніших у цьому. До речі, оце товариство шанувальників, воно потім до “Просвіти”, ну або до Товариства української мови не увійшло. <…> І коли Сергію [Сокурову, засновнику Товариства шанувальників української мови і культури] запропонували увійти до складу оргкомітету, бо таке явище було досить помітне і значуще і про нього знали в Києві і не тільки, він відмовився. Про причини можемо лише здогадуватись. А потім, практично одночасно з Народним Рухом, виникла Народна спілка сприяння перебудові [НССП], до якої увійшли і відомі нині, і нині вже призабуті діячі: Олексій Гарань був одним із найактивніших учасників, Олександр Ємець блаженної пам’яті був там, був Олександр Зорянов, якого навряд чи зараз багато хто пам’ятає. От не пам’ятаю, чи був просто в членах, чи просто з нами співпрацював Юрій Буздуган. І ще Валерій Мошковський, багато людей. Білоусов був такий, люди із лівої соціал-демократії і переважно, до речі, російськомовні, але всі прихильники незалежності України теж. Я пам’ятаю, що ми працювали уже разом, і були на одному мітингу, і звернули увагу на те, що уся самвидавча література там українською мовою, і я тоді кажу: “Люди добрі, а у нас величезна кількість людей залишається неохопленою. Ану зробімо ми самвидавчу газету російською мовою”. І ми за пару тижнів випустили перше число газети “Призыв”. Правда, потім виявилось, що таку ж назву має газета Українського товариства сліпих. Ми вийшли з цієї газетою на мітинг на площі Богдана Хмельницького, нині Софійський майдан, і коли ми почали в натовпі давати російськомовну газету, через п’ять хвилин у нас отакого стосу просто вже не було. Тому що люди справді… їм зручніше було цю інформацію, практично ту саму, а сприймати звичною для них російською мовою. І тоді наступного разу ми вийшли на інший мітинг, і вже продавали цю газету, примірник за карбованець, і набрали гроші на третій випуск газети, який ми теж зробили. Але тоді уже з’явилися ще кілька самвидавчих таких газет російською мовою, і ми вирішили, що ми своє завдання як ініціаторів виконали, і відійшли. Так само ми вирішили з Народною спілкою сприяння перебудові, на яку влада косувала, влада була незадоволена, але нас не було так багато, і знову ж таки, нас не так гостро сприймали, бо в складі спілки були, як я сказав, переважно російськомовні люди. І в цей час уже починав розвиватися в Києві Народний Рух, на який було скеровано набагато більше тиску, брехні, звинувачень, ніж на нас. І ми вирішили, що за таких умов нас можуть використати офіційні органи для того, щоб протиставити нас Руху, Рух нам. Тому ми вирішили… Мені здається, що це була ініціатива Гараня, можливо його, скоріш за все його, але інші практично всі одразу ж підтримали. Ми розпустили НССП і повступали до Народного Руху, і там уже далі провадили роботу».

  • Celé nahrávky
  • 1

    Kyiv, 28.03.2023

    (audio)
    délka: 01:54:50
    nahrávka pořízena v rámci projektu Voices of Ukraine
  • 2

    Kyiv, 01.04.2024

    (audio)
    délka: 01:30:22
    nahrávka pořízena v rámci projektu Voices of Ukraine
Celé nahrávky jsou k dispozici pouze pro přihlášené uživatele.

Щоби люди були поінформовані про важливе

Андрій Куликов під час інтерв'ю 2023 р.
Андрій Куликов під час інтерв'ю 2023 р.
zdroj: Post Bellum Ukraine

Андрій Куликов, один із найдосвідченіших журналістів України, народився в Києві 27 вересня 1957 року. Ще до школи завдяки допомозі бабусі, дикторки «Українського радіо», опанував українську і згодом став шанувальником української мови та культури. Закінчив київську загальноосвітню школу № 92, де вчився разом із дітьми відомих українських дисидентів і бачив наслідки репресивної політики Радянського Союзу. У 1979 році отримав диплом Київського державного університету імені Тараса Шевченка за спеціальностями «фахівець з міжнародних відносин; референт-перекладач англійської мови». Не зміг будувати наукову кар’єру через ідеологічні розбіжності з тодішніми науковими інституціями, натомість знайшов себе у журналістиці. Андрій Куликов працював у друкованих виданнях, очолював телевізійні служби новин, був продюсером Української служби BBC, вів політичні ток-шоу на центральних каналах українського телебачення, брав участь у телемостах з тимчасово окупованими українськими територіями та модерував передвиборчі дебати на стадіоні між Петром Порошенком і Володимиром Зеленським. Створив і очолив незалежну радіостанцію «Громадське радіо» та опікувався дотриманням стандартів журналістики в українських ЗМІ як голова Комісії з журналістської етики. У 2023 році продовжує працювати на «Громадському радіо» та викладати журналістику в Маріупольському державному університеті, вважаючи це своїм обов’язком та внеском у збереження української мови та культури.