Володимир Єшкілєв Volodymyr Yeshkiliev

* 1965

  • Я тоді був тут в Народному русі України, який [Івано-Франківську міську організацію] тоді очолював Борис Голодюк. <...> А ще така Демократична асоціація вчителів була. Її Іван Мицканюк очолював. Теж я був активістом цієї організації, ми боролися з радянською рутиною в освітніх закладах, з усякими там комуністами. Це також було прикольно. Приємно згадувати. В цьому щось було таке — роки свободи і боротьби, роки молодості, якесь таке. Такий позитивчик хороший. Так що роки «перебудови» — вони як світлий такий період. Він закінчився, правда, кількома такими страшними днями ГКЧП, так, в серпні [19]91 року, коли ми так вже всі готувалися до репресій і думали, де, куди, що ховати, і реально ховали. Я пам’ятаю, тоді завгоспом в Голодюка в Народному русі був такий Ковальов, такий дядько, з яким ми дружили. То ми разом з ним розвозили, десь ховали якісь документи, якусь оргтехніку, такі ще примітивні якісь принтери, ще напівдрукарські машинки такі.

  • На початку [19]90-х завдяки, знову-таки, [Юрію] Іздрику, який був такою собі точкою зборки, точкою входу в літературу для дуже багатьох, і за це йому велика шана і подяка, завдяки йому створилася така група літераторів франківських, письменників, яку я в [19]92 році охрестив, став хресним батьком, сказавши, що це — Cтаніславський феномен. Так воно і ввійшло в історію як Станіславський феномен. Це я, Іздрик, [Юрій] Андрухович, Тарас Прохасько, Ярослав Довган, Галина Петросаняк, Володимир Мулик, Марія Микицей. Ми реально перебували в дружніх відносинах і в відносинах творчої взаємодії. Себто це були не тільки спільні якісь презентації, перформанси, поїздки, гастролі і так далі, і так далі. Це було реально життя. Це був ледь не щоденний обмін думками, враженнями. Ми один на одному шліфували якісь свої естетичні принципи, а ще це був настрій. Я завжди кажу, що Станіславський феномен — це такий настрій, коли просто люди один одного заряджають енергією. Їм хочеться бути письменниками, їм хочеться щось творити. І ми відчували, що ми творимо історію, що ніколи в цьому місті не було такого, що робимо ми. І от Станіславський феномен — це реально було щось таке неповторне, незвичайне. Потім наступні покоління літераторів Франківська намагалися це якось повторити, якось перепризначити для себе, і там були цікаві люди, але того вже настрою [не було], він не повторився. Відповідно, Станіславський феномен — він от як був в [19]90-ті роки — на початку [19]90-х виник, в кінці [19]90-х він [завершився]... Всі подорослішали, розійшлися своїми шляхами. Того настрою не було, вже не було того другого «Лилика», кафе [«Під Лиликом»], де ми збиралися і де проходили ці шалені тусовки. Не було тих художників, які з нами теж були, феноменили і які теж вносили свій внесок в ці настрої, в ці події.

  • Я тоді, в квітні місяці [23–25 квітня 2014 року], ще з групою письменників — ми поїхали в Донецьк. Це вже Слов’янськ був зайнятий бойовиками Гіркіна, тобто їхати довелося і туди, і назад через захоплене росіянами місто фактично. Тоді на колишньому заводі «Ізоляція», яке тепер тюрма, а тоді це був мистецький центр, в нас відбувався фестиваль. Був останній фестиваль, вільний такий, літературний, в Донецьку. І там я зустрівся з ворогом, із війною. Так реально. І це вже було таке відчуття, що там проллється багато крові. Я пам’ятаю, на тому заводі «Ізоляція» фестиваль охороняла приватна охоронна фірма. Молоді хлопці, вони були в такому камуфляжі, військових таких берцях. А я постійно там ходив курити. Там було виділене таке місце для куріння. І в мене були сігарілли, а в них — дешеві якісь сигаретки. Я їх пригощав, і вони чи то з вдячності, чи то з солідарності як курець з курцем зі мною ділилися якимись своїми думками. І вони тоді вже сказали, що вони готові воювати. Воювати за Росію. І вони були... Я знаю цей тип людей — це «совки». Це люди, для яких важливо бути в зграї. І бути на тому боці, на якому сила. А вони тоді абсолютно вважали, що сила на боці Путіна, і тому вони цілою зграєю [хотіли] пристати на бік сильного і щось на цій війні отримати, захопити, заробити і так далі. І це прочитувалося. Я зрозумів, що вони не одні. Це не одна оборонна фірма. Не одні ці п’ять-шість хлопців, які там сиділи курили зі мною. Що це є настрій багатьох.

  • Знав, знав, що це все буде, тому для мене це не було абсолютно ніякою [несподіванкою]. Ми з дружиною проснулися від того, що спрацювали сигналізації в машин від вибухів в аеропорту. Я подивився в смартфон, Надя запитала, що [відбувається]... Війна, кажу, почалася. Кажу: «Спимо далі». Вона каже: «Ну так війна почалась!». Кажу: «Ну так до аеропорта 3,8 км. Потужність “Калібраˮ — 500 кг вибухівки. Ми навіть не почули, тільки сигналізація. Спимо далі». Ще поспали. Так почала війна. Потім приїхали друзі з Харкова — одні, другі, треті. Почали розказувати: ракети і все. Воно все було... напевно, так, як у всіх. Так, щоб я казав, що я маю якийсь особливий, унікальний досвід того, що відбувалося з початком повномасштабного вторгнення? Ні, унікального такого досвіду немає. Намагалися волонтерити, давати якусь інформацію ексклюзивну в західні медіа. Давали її. Потім... А потім все втягнулося в таку колію звичності.

  • Франківськ змінився. Франківськ став більш багатолюдним. І переселенці, як на мене, додали колориту. Справа в тому, що вони переважно, ці переселенці, — це міські мешканці. А у Франківську завжди був дефіцит міського власне населення, з міськими смаками, з міським трибом життя. В нас дуже багато людей жили в Франківську в робочі дні, а на суботу-неділю виїжджали в села. Були такі роки, особливо в [19]90-ті, що Франківськ просто порожнів на вихідні, бо населення — переважно перше-друге покоління селян. Так ось переселенці внесли такий струмінь урбаністичності у Франківську. Стало більше людей відвідувати книгарні, наприклад. Я працюю в театрі, то я помітив, що дуже багато переселенців ходять в театри місцеві. Вони складають значну частину публіки в залі. Так само, наприклад, я веду літературний клуб, там теж значну долю людей, які на нього ходять, складають переселенці. Себто вони включилися активно в життя. Деякі сказали, що вони тепер тут, вони уже франківці, вони тут лишаться, їм тут подобається. Я бачу бізнеси, які прийшли зі сходу України сюди у Франківськ і які тут прижилися, ніби їм тут комфортно. Я бачу людей, які були в Франківську, побули трошки і сказали, що їм тут некомфортно, і переїхали далі. Це переважно айтішники. Тому що вони люди з грошима, і їм хочеться, щоби була в місті більша індустрія розваг, наприклад розвинута мережа нічних клубів, якісь такі дорослі розваги, будемо так казати. Франківськ — дуже цнотливе місто для них. Хоча ясно, що ми сміємося, бо ми іронічно сприймаємо, коли ми кажемо: «Франківськ — цнотливе місто». Воно зовсім не цнотливе, але для айтішників тут скучно, так.

  • Celé nahrávky
  • 1

    Ivano-Frankivsk, 27.02.2024

    (audio)
    dĺžka: 02:31:33
    Zaznamenané v rámci projektu Port Frankivsk: Stories of War and Displacement
Celé nahrávky sú k dispozícii iba pre prihlásených užívateľov.

AI asistent Memory of Nations
Prebáda tisíce príbehov pamätníkov

Objavte nový spôsob, ako používať Archív Memory of Nations. Pýtajte sa na témy, udalosti, miesta alebo skúsenosti, ktoré vás zaujímajú. AI asistent prehľadáva prepisy rozhovorov s viac ako 30 000 hodín nahrávok rozhovorov a vyhľadáva relevantné spomienky naprieč archívom. Nemusíte poznať meno pamätníka ani vedieť, kde hľadať. Stačí položiť otázku vlastnými slovami.

Položte otázku
beta

Ніколи в цьому місті не було такого, що робимо ми

Володимир Єшкілієв під час інтерв'ю, 2024 р.
Володимир Єшкілієв під час інтерв'ю, 2024 р.
zdroj: Post Bellum Ukraine

Володимир Єшкілєв — письменник з Івано-Франківська. Народився 23 травня 1965 року. У 1988-му закінчив Івано-Франківський педагогічний інститут ім. Василя Стефаника, за фахом історик. У роки «перебудови» входив до місцевого осередку Народного руху України, був активістом Демократичної асоціації вчителів, яка займалася деідеологізацією освіти. Працював учителем історії та викладачем у вишах, однак згодом зосередився виключно на письменницькій кар’єрі. На початку 1990-х у журналі «Четвер» були опубліковані його перші прозові тексти. Був представником Станіславського феномену — групи івано-франківських літераторів та художників, які працювали в напрямі постмодернізму і гуртувалися навколо часопису «Четвер» протягом 1990-х років. У 1996–1998 роках видавав часопис з проблем культурології, теорії мистецтва та філософії «Плерома». Популярність та комерційний успіх йому приніс роман «Втеча майстра Пінзеля» (2007). Учасник Українського літературного фестивалю в Донецьку, що проходив у квітні 2014 року. Після повномасштабного російського вторгнення приймав у себе друзів та знайомих, що вимушено виїжджали з прифронтових територій, займався волонтерством та розповідав про події в Україні для західних медіа. Автор понад 20 романів та збірок короткої прози, численних авторських колонок для різних медіа. Пише п’єси для івано-франківського «Нового театру».