Volodymyr Shvets Володимир Швець

* 1949

  • Я пам’ятаю. Тому шо так я постійно чекав, баба завжди молилася і чекала. І здоров’я... так дальше. І коли то, десь то вже було, коли вона повернулася, та як у неї було, “сто перший кілометр”, то називався, тобто крайня точка до Львова тільки. А Дрогобицьку, то рахувалась вже друга – Дрогобицька область, ну то хоть 50 кілометрів, вона не мала права туди, тільки поселення було не ближче додому, як у Львові. Тому ми зібрались то, як каже, ішли. Коли йдеш по горам по долам, до потяга, перший раз їхав я. Думав багато про то, як я зустрінуся, сидіти не хотів в поїзді, дивився на потяг, чекав, шось думав. Єдине шо, момент, коли я виходжу і біжу, я вже погано пам’ятаю. Єдине шо, може такі емоції були. Шо я коли прийшов то єсть до мами, а вона видає: “А ти до кого?” Тому я почав говорити, шо то я, ти моя мама і так далі шо. Тому шо я постійно, ну фотографії то я бачив, залишились маленькі фотографії.

  • "О, пам’ятаю. Я кажу, шо поки ше були... з нами жили ясно один брат другий брат, третій. Ясно, в мене це вот фотографія в рік, то вже локі були, кучері, то мене с утра, як брали мене, так і по селу десь ходили з тими дівчатами. Мене чесали, робили всякі ці. А так, ясно, я завжди як шнурок за молодшими братами. Мамин цей хотів, шоб мене взяли з собою. Деколи брали, деколи не брали. Ходив по родичах, родичів багато було. Як кажуть, прийшов Володя, сів біля дверей. Каже, як нічо не запитались, встав і пішов. А так, ясно, чо прийшов. Приходив шоб, шось дали перекусити, бо не було. Одягнутись теж не було. В мене є одна фотографія, де от це не в цьому. Де я так вже пам’ятаю 4 роки, кулак так тримаю. Мене не хотіли... Ясно, одягу ніякого. Де ж такого... До сих пір пам’ятаю, який я був злий на тих. Так в мене і вираз такий, на фотографії." "Це на тій фотографії, шо мамі тоді відправили, так?" "Ні ні, не та. А то вже є фотографія там 53-го року. Це один ґудзик, штанішки. Ну короче, ясно."

  • Та як він, я ж говорю, що служба безпеки ОУН, но вже цей, ясно шо в тому місці рідко появлялися, бо тато з своїми появлявся рідко, тому що знали що там будуть… то я вже й почав говорити, тому мене могли перепинити... я погано пам’ятаю, в формі люди чи в цивільному з зброєю і питатися “А ти знаєш хто твій тато? А де він зараз є? А, покажи”. Кажу, раз до мене підійшов чоловік, знаю шо високого росту, каже: “Володя ти якшо будуть питати, скажи, шо тато втопився в помиях і вони, - каже, - відстануть”.

  • Ну. Про те, може, трошки важкувато говорити, тому шо тато був тоді в підпіллі, служба безпеки ОУН-УПА. Ясно, познайомився з мамою, потім повінчалися. Ну і потім вже почалося, скажемо, трошки переслідування мами з боку органів НКВД чи там ці. От вже коли я був на… Вірніше мама була на сьомому… на шостому місяці, то перший раз вона була арештована. Ясно, видно, і я теж діставав, бо на допитах, каже, робили п’ятий кут. Тобто ставали в цей, всередину маму і били. Так били що ніс переламали і вже після Інти, коли вона вернулася з табору, коли було звільнення, судимість знята, то тоді вона зробила операцію. І, ясно, був колись носик тоненький, а став картопляний, без костей. Ну перше, то питання ясно, хоч мабуть всі знали, то треба було офіційно підписати – хто буде мій тато. Чи підписала мама то, чи не підписала, я ото не знаю чітко, но справа в тому, що її випустили.

  • Celé nahrávky
  • 1

    Lviv, 18.06.2021

    (audio)
    délka: 46:56
    nahrávka pořízena v rámci projektu Ztracené dětství
Celé nahrávky jsou k dispozici pouze pro přihlášené uživatele.

„Když mi byly čtyři roky, viděl jsem matku poprvé.“ Uvězněn před narozením.

Dětské foto Volodymyra Švece, které dostala roku 1950 jeho matka na Sibiř
Dětské foto Volodymyra Švece, které dostala roku 1950 jeho matka na Sibiř
zdroj: pamětník

Narodil se 3. března 1949 ve vesnici Hostynceve ve Lvovské oblasti (tehdy Drohobyć). Jeho matka Petronelia Švec byla již těhotná, když ji ke konci roku 1948 vyslýchali ve věznici v Drohobyči. Výslech měl za cíl zjistit, kde se nachází její manžel a otec pamětníka, Stanislav (Stach) Malančuk. V listopadu 1950, když mu bylo devět měsíců, byla matka zatčena a odsouzena podle článků 20-54-1a trestního zákoníku Ukrajinské SSR. Putovala do nápravného tábora v Intě, Republika Komi, RSFSR, a propuštěna byla až 1. května 1953. Otec, Stach Malančuk, byl zatčen během zátahu ve vesnici Hostynceve v létě roku 1942. Byl odsouzen ke 25 letům vězení. Volodymyrova matka se vrátila v roce 1953, otce nikdy nepoznal. Učil se radioelektroniku ve Lvově. V roce 1969 šel na vojnu. Nyní je v penzi a pátrá v archivech po spisech svého otce.