Následující text není historickou studií. Jedná se o převyprávění pamětníkových životních osudů na základě jeho vzpomínek zaznamenaných v rozhovoru. Vyprávění zpracovali externí spolupracovníci Paměti národa. V některých případech jsou při zpracování medailonu využity materiály zpřístupněné Archivem bezpečnostních složek (ABS), Státními okresními archivy (SOA), Národním archivem (NA), či jinými institucemi. Užíváme je pouze jako doplněk pamětníkova svědectví. Citované strany svazků jsou uloženy v sekci Dodatečné materiály.

Pokud máte k textu připomínky nebo jej chcete doplnit, kontaktujte prosím šéfredaktora Paměti národa. (michal.smid@ustrcr.cz)

Stepan Prytula Степан Притула (* 1934)

Фотограф у шахтарському спецпоселенні

  • Народився 1 січня 1934 р. у с. Молодів (Młodów) Любачівського повіту, Польща.

  • У жовтні 1945 р. переселений у с. Родатичі, що біля Городка.

  • Сестра Катерина та батько Василь були заарештовані та відбували покарання: сестра у Магадані, а батько у виправно-трудовому таборі №1 в Яї, Кемерівська область.

  • У 1947 р. разом з мамою та братами був виселений у шахтарське поселення в Кемеровській області.

  • У 1961 р. повернувся в Україну, в с. Родатичі.

  • У Сибірі займався фотографією, дякуючи цьому збереглися ілюстрації щоденного життя та святкувань жителів поселення біля шахти Южная, що недалеко Прокоп‘євська.

Note. Engish translation follows after the text in Ukrainian.

Народився 1 січня 1934 р. в Молодові, Любачівського повіту в сім‘ї Анни (з дому Походай) та Василя Притули. 

Перше виселення 

Окрім Степана, у Анни та Василя, було ще четверо дітей: Петро, Катерина, Михайло та Микола. Жили вони у селі Молодові, що знаходиться за три кілометри віл Любачова. У 1945 році, згідно з „Угодою між Урядом Української РСР і Польським Комітетом Національного визволення про евакуацію українського населення з території Польщі та польських громадян з території УРСР“, були виселені з Молодова до Родатич, Городоцького району, Львівської області. Після того, як виїхали з села, ще два тижні перебували на залізничній станції у с. Башня (Basznia), де чекали на подальший розподіл: 

„В Башні на станції, там були будки собі. Каждий зробив шось якісь піддашини, шоб десь сховати від дощу, від того. Бо там дві неділі ше сиділи. В тій Башні. А потому прийшов поїзд, і всі погрузилися, всі в поїзд. То брали зі собою всьо, і корови, коні, всьо, звідтам ми всьо забирали. От. І то звідтам перевезли сюда в Родатичі. Тут всьо розгрузили. А тут були жили поляки. Тут всього було в селі шість, шість чи сім сім’їв українців, а остальні всьо були поляки. То поляків вивезли звідти, туда в Польщу, а нас привезли сюда“.

У Родатичах 

У Родатичах також помер найстраший брат Петро (1927 р.н.), який застудився під час дороги з Молодова. Після приїзду батько Василь та сестра Катерина влаштувались на роботу у місцеву лікарню. Батько працював сторожем, а сестра — санітаркою. Колектив лікарні допомагав бійцям ураїнського підпілля. Окрім цього, до Василя Притули звернулися місцеві партизани з наказом про організацію криївки у нього вдома. Після боротьби між місцевими „стрибками“ та бійцями УПА, в травні 1946 р., криївка була виявлена, а Василя разом з дочкою Катериною засудили до 7 та 5 років позбавлення волі. Тоді арештували також і інших працівників лікарні - „лікара посадили, того Федюшкіна. От. Йому дали 25 років. Завгоспа же там був, і тоже йому 20 років дали. Батькові дали 7 років, сестрі дали 5 років, сестрі дали 5 років“. Степан Притула запам‘ятав день облави: 

„Як тут горіла одна хата, і там два хлопці наших були, і вони сі там постріляли на стриху, самі сі постріляли. Бо всьо запалили навколо, та хата горіла, і їх вже не було ніде. А приїхало шось п’ять машин войська приїхало сюда. З Городка приїхали. Окружили, вже там не втікнеш, нігде, вже нігде не втікнеш. А один потому, а ше один був третій десь втікав, то його тоже застрілили зразу. За, за ним застрілили. А ті згоріли на тім, на тім вогни. Я ше переходив там туди як та хата горіла. Мене спеціально послали туда, іди подивися, скільки їх там є, от тих воєнних. О. Я перехожу, а я переходив туда якраз коло тої хати, як вона горіла. Я переходив ше до свого колєґі книжку позичати в него. Я все в него позичав книжку, ми сі вчити. І я йду, там собі перехожу, а там один воєнний старший, хоп, мене за шиворот: „Куда ти йдеш?” Я кажу: ”А я йду сюда, я тут книжку позичаю все вчитися так”.

„Ви яблука там продасте, і купите собі картоплю там” - життя на виселенні

Після того як Василя та Катерину засудили і відправили відбувати покарання у Кемерово та Магадан, в 1947 р. Анну Притулу виселили з синами у Сибір: 

„А позже як виселили, звідти знову як виселяли з Родатич вже в Сибір, приїхали тоже воєнні і давай збиратися. Всьо в Сибір вивезли. От. І начали грузитися, казав так, беруть, можете брати до п’ятсот кілограм з собою шось їсти чи шо небудь. А мама беруть мішок картоплі, а той один солдат говорить: “Тьотка, - каже, - ви картошки не беріть, беріть яблука. Ті яблука були. Ви яблука там продасте, і купите собі картоплю там”. І мама таки висипала, ту картоплю висипала і ми шось взяли там собі в сумці раз зварити там та вот. Іі… Нас взяли на фіру. І ті воєнні десь підсідали, то сопровожали. Бо то не тіко шо нас на фіру, а другі то сусіди вже були, шо вивозили, то багато вивозили. О. І всіх туда тоже на станцію в Городок. Там погрузили знову в вагони, вагони погрузили, і то так в однім вагоні так приходить, ті прості вагони як кажуть“.

Анна, Михайло, Микола та Степан Притули були виселені в Кемеровську область: 

„І там привезли якраз в Прокоп‘євський район, в шахту Южная. Шахта Южная, на шахту нас привезли туда“.

Як тільки приїхали, їх поселили у бараки, які були переобладнані з конюшень: 

„Колись коні там стояли, коні, виганяли на пасти. А там зробили такі нари, нари. В один, одна пічка була, шо там ми варили всі, а там в ті, в тім конюшні були, нас певно до десять сімей було, бо то було довго така во. І скільки, такий каждий мав, то так одна сім’я внизу, друга вверху, одна внизу, друга вверху. То там так і жили“.

Мама пішла на роботу в шахту, Микола працював конюхом, а потім у шахті, Михайло - розвозив воду, а Степан - на підсобному господарсті - „дома був снабженцем, снабженцем, всьо доставляв додому“. Микола загинув у шахті, а Михайло - вдома, від простуди. 

Після звільнення батько та сестра, з власною сім‘єю, приїхали до рідних у шахтарське поселення. Там вдалось купити старий будинок у бригадира комсомольської бригади в шахті, потім він допоміг влаштуватися на роботу Миколі. Коло будинку сім‘я посадила яблуню, привезену батьком з України:

„То ми собі тоже садили, то вже як хату ми купили, скорше ми жили, такий барак був. Не барак. Ну три кімнати було, три кімнати і три сім’ї там жили. А зараз я купив зара того дому, зара тою хату шо микупили, то я собі там вже садив всьо. Батько як їздив сюда з Родатич, звідтам щепу привіз яблунь, яблуньку привіз. І потому та яблунька там вродила яблука, казали, шо такі гарні яблука були грубі“

Сибірський фотограф

У 1952 р. Степан Притула купив фотоапарат та почав займатися фотографією: 

„Київ був фотоапарат. Тим апаратом я фотографірував. Я був самоучкою, я сам вчив. Дехто мені підказав, що так і так. А вже як я почав робити, то вже ніхто не хотів робити, тільки все я робив всім знимки. Фотоапарат я купив в Прокоп’євське. Об’єктив був „Індустар 22“. Як я почав фотографувати мав 18 років. Ну я всім – хлопцям, дівчатам наробив я знимок. І кожному так – подавав, подавав і грошей я не брав нічо. А потім вже почали мені гроші давати і то от“.

На фотознімках можна знайти сцени з повсякденного життя, весіль та похоронів. Процес проявлення був наступний:

„І ти ся дивиш. Ага, вже хвати, бо може почорніти знимка та. О, подивився, вже. Витягнув і в другу ванночку, там де закріпітіль. Раз, раз, воно ся закріпило і так набік, набік. Навчився фотографірувати“. 

Повернення

У 1961 р. сім‘я вирішила повернутися в Україну:

„Ну в [19]61-му році тоді батько взяв продав хату там, хату дав. Перше він поїхав сюда в Родатичі. Сам. В Родатичах тут голова колгоспу сказав, бо він знав, шо батько є дуже добрий столяр і всьо. І всьо, і муляр, столяр. Любі роботи він робив, всьо, о. На токарному станку він робив, мав свій такий станок, то він ножки виточував, то всьо. О. Він то всьо робив, казав: “Приїдьте, - каже, - сюда, ми вам дамо, - каже, - віддамо ту хату стару”.

--------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

He was born on January 1, 1934, in Molodiv, Lyubachiv district, in the family of Anna (from the house of Pokhoday) and Vasyl Prytula. 

The first eviction 

In addition to Stepan, Anna and Vasyl had four other children: Petro, Kateryna, Mykhailo, and Mykola. They lived in the village of Molodiv, located three kilometers from Lyubachiv (today Młodów and Lubaczów in Poland). In 1945, according to the „Agreement between the Government of the Ukrainian SSR and the Polish National Liberation Committee on the evacuation of the Ukrainian population from Poland and Polish citizens from the USSR,“ they were deported from Molodiv to Rodatychi, Horodok district, Lviv region. After leaving the village, they spent two more weeks at the railway station in the Basznia village, where they were waiting for further distribution: 

„In Basznia at the railway station, there were some booths. Everyone made some small roofs to hide from the rain. Because they were waiting there for two weeks. In that Basznia. And then the train came, and everyone got on, everyone got on the train. Then people took everything with them - cows, horses, everything, from there we took everything. Like that. And from there they were transported here to Rodatychi. Everything was unloaded here. And here lived Poles. There were only six, six, or seven Ukrainian families in the village, and the rest were Poles. The Poles were taken from here to Poland, and we were brought here. „

In Rodatychi 

In Rodatychi also died the oldest brother Petro (born in 1927), who caught a cold on the way from Molodiv: 

„He got sick when we were being transported in a train car, and he was under the wall, he was leaning against the wall. And that‘s how he caught a cold and got a pulmonary disease „. 

After arriving, father Vasyl and sister Kateryna got a job at a local hospital. His father worked as a gateman and his sister worked as a nurse. The hospital staff helped the Ukrainian underground fighters. In addition, Vasyl Prytula was approached by local partisans with an order to organize a hideout at his home. After a fight between local „strybky“ and UPA fighters in May 1946, the hideout was discovered, and Vasyliy and his daughter Kateryna were sentenced to 7 and 5 years in prison. Then other employees of the hospital were arrested too - „the doctor was arrested, the doctor Fediushkin. Like that. He was given 25 years. The superintendant was also there, and he was also given 20 years. My father was given 7 years, my sister was given 5 years, my sister was given 5 years.“ Stepan Prytula remembered the day of the raid: 

„As one house was on fire here, and two of our guys were there, in the attic, and they shot, they shot themselves. Because everything around was on fire, that house was on fire, and they were nowhere to be seen. And five military cars arrived here. They came from Horodok. They surrounded (the area), it would be impossible to run away from there, nowhere, you wouldn‘t run away anywhere. And later one guy, the third guy was trying to escape, and he was also shot immediately. They shot, they shot him. And those two, they burned at that, at that fire. I went there when that house was still on fire. I was specially sent there, to go and see how many of them, of that military, were there. Ah. I was passing by, and I was passing there right next to the house where the fire was. I went to my colleague to borrow a book from him. I always borrowed a book from him, we were studying. And I was walking by, I was walking by, and a military senior took me by the scruff of the neck: „Where are you going?“ I say: „I‘m going there, I always borrow a book there for the learning.“

„You will sell apples there and buy yourself potatoes there“ - life after the eviction

After Vasyl and Kateryna were convicted and sent to serve their sentences in Kemerovo and Magadan, in 1947, Anna Prytula was deported with her sons to Siberia: 

„And later, when they were evicted, as they were evicted from Rodatychi to Siberia, the military also came and started to pack. Everything was taken to Siberia. Like that. And we began to load everything, he said, take, you can take up to five hundred kilograms with you something to eat or something else. And my mother takes a bag of potatoes, and that one soldier says: “Old biddy,” he says, “you don‘t take potatoes, you take apples. Those apples. You will sell apples there and buy potatoes there.” And my mother poured it out, she poured out that potato and we took some in our bag to cook later And... We were taken on a horse  cart. And those soldiers were sitting down and accompanying. Because it wasn‘t only us - other neighbors were already there on the cart, they took us out, they took many people out. So. And everyone was taken there, also taken to the Horodok station. Then they loaded (everything) on the train cars, loaded on the train cars, and often into one car, those simple cars as they say. „

Anna, Mykhailo, Mykola, and Stepan Prytula were evicted to the Kemerovo region: 

„And there they were brought to the Prokopyevskyi district, to the Yuzhnaya mine. Mine „Yuzhnaya“, we were brought there to the mine.“

As soon as they arrived, they were housed in barracks, which were converted from stables: 

„Once upon a time, horses stood there, horses were driven out to pasture. And there they made such bunks, bunks. There was one, one stove, where we all cooked, and there in those stables, there were probably up to ten families, because it (a stable) was long like that. And how many, how many everyone had, so one family had one below, another family had one above, one below, another above. That‘s how we lived there.“

My mother went to work in a mine, Mykola - worked as a groom, and then in a mine, Mykhailo - delivered water, and Stepan - worked on a subsidiary farm - „at home he was a supplier, a supplier, he delivered everything home.“ Mykola died in the mine, and Mykhailo died at home from a cold. 

After the release, his father and sister, with her own family, came to their relatives in a mining settlement. There they managed to buy an old house from the foreman of the Komsomol brigade in the mine, then he helped Mykola to get a job. The family planted an apple tree near the house:

„We also planted it for ourselves, when we bought a house, we used to live in a, there was a barrack. Not a barrack. There were three rooms, three rooms, and three families lived there. And now I bought that house, that house that we bought, then I already planted everything there. As my father came here from Rodatychi, he brought apple trees from there, he brought an apple tree. And then that apple tree bear fruits there, people said that the fruits were  beautiful and big“

Siberian photographer

In 1952, Stepan Prytula bought a camera and began to take photographs: 

„I was Kyiv photocamera. I took pictures with that camera. I was self-taught, I taught myself. Some people gave me pieces of advice, told me this and that. And when I started doing it, no one wanted to do it anymore, I was taking pictures of everyone. I bought the camera in Prokopyevsk. The lens was „Industar 22“. I was 18 when I started taking pictures. And so - I took pictures of everyone - boys, girls. And so to everyone - I gave photos to everyone, and I wasn‘t taking money for that. And then people started giving me money, and that‘s how it went.“

In the photos, you can find scenes from everyday life, weddings, and funerals. The author remembers the process of film development:

„And you are lookin‘. Yes, it‘s enough, otherwise, the photo can turn black. Oh, l checked, it‘s ready. I pulled it out and placed it into the second bath, filled with the fixative. Zap, zap, it got fixated and then to the side, to the side. I learned to take photos.“ 

Return

In 1961 the family decided to return to Ukraine:

„Well, in [19] 61st year, the father sold the house there, gave away the house. He first went here to Rodatychi. Himself. In Rodatychi, the head of the collective farm said, because he knew that my father was a very good carpenter, etc. And also (a very good) bricklayer, and carpenter. He could do any work, anything. He worked on a lathe, he had his own lathe, and he was making table legs, etc. Like that. He did everything, he said: „Come, - he says, - here, we will give you, - he says, - we will give that old house“.

 

© Všechna práva vycházejí z práv projektu: Lost Childhood

  • Příbeh pamětníka v rámci projektu Lost Childhood (Museum Territory of Terror)