Následující text není historickou studií. Jedná se o převyprávění pamětníkových životních osudů na základě jeho vzpomínek zaznamenaných v rozhovoru. Vyprávění zpracovali externí spolupracovníci Paměti národa. V některých případech jsou při zpracování medailonu využity materiály zpřístupněné Archivem bezpečnostních složek (ABS), Státními okresními archivy (SOA), Národním archivem (NA), či jinými institucemi. Užíváme je pouze jako doplněk pamětníkova svědectví. Citované strany svazků jsou uloženy v sekci Dodatečné materiály.

Pokud máte k textu připomínky nebo jej chcete doplnit, kontaktujte prosím šéfredaktora Paměti národa. (michal.smid@ustrcr.cz)

Михайло Іванків Mykhailo Ivankiv (* 1984)

• народився 28 червня 1984 року в селищі Журавно Стрийського району Львівської області

• у студентські роки став співзасновником громадського руху «Спротив», разом з однодумцями влаштовував вуличні акції протесту

• 2004 року брав участь у Помаранчевій революції

• 2007 року закінчив Національний університет «Львівська політехніка», здобув ступінь магістра за фахом «Комп’ютерні системи і мережі»

• у 2008–2012 роках працював у Львові програмістом

• 2012 року переїхав до Києва

• 2014 року брав участь у Революції гідності, зокрема в лавах 14-ї сотні Самооборони Майдану

• у 2015–2016 роках жив і працював у Канаді, у вільний час вивчав античну філософію

• 2016 року повернувся до Львова, викладав айті-дисципліни в Українському католицькому університеті

• восени 2019 року емігрував до Нідерландів

• у 2022–2024 роках брав участь у вуличних акціях на підтримку України в Амстердамі, допомогав Силам оборони як волонтер

• 2024 року повернувся в Україну; пройшов курс базової загальновійськової підготовки у Великобританії

• із 2025 року служить у лавах Збройних сил України

You can find the English version below:

Český překlad příběhu následuje po ukrajinském a anglickém textu:

Михайло Іванків захопився програмуванням, ще не знаючи такого слова: просто під враженням від ігор на своїй першій приставці хотів створювати щось подібне. Навчання у Львівській політехніці привело його в середовище громадських активістів. Після участі в протестних рухах, Помаранчевій революції та Революції гідності Михайло відійшов від активізму, вирішив надалі будувати життя за кордоном. Після початку повномасштабної війни Росії проти України 2022 року допомагав Силам оборони України як волонтер, приймав у себе українських біженців. У 2025 році повернувся в Україну, щоб вступити до лав ЗСУ.

Дитинство, у якому «не було хобі, були обов’язки»

Михайло Іванків народився 1984 року в селищі Журавно на Львівщині. Батько-інженер працював на пилорамі, мати була швачкою. Дідусі Михайла брали участь у Другій світовій війні: один — у складі Червоної армії, другий — Української повстанської армії. Обидва ніколи про той досвід не розповідали.

До школи Михайло пішов восени 1991 року, коли Україна щойно проголосила незалежність. Через економічну кризу в країні впродовж усіх шкільних років Михайло бачив удома переважно когось одного з батьків, тоді як другий був на заробітках. Підлітком він допомагав у родинному господарстві: пас корів, косив траву, годував кролів. То була «відповідальність, яку не хотілося нести». У старшій школі допомога поширилася й на сусідок, адже майже всі чоловіки селища виїхали на заробітки. «В десятому-одинадцятому класах я був найстаршим працездатним чоловіком на вулиці», — розповідає про той період.

Політехніка й несправджені надії

Коли в Михайла з’явилася перша гральна приставка до телевізора, його захопили комп’ютерні ігри. Про програмування він тоді ще нічого не знав. Остаточно визначитися з вибором майбутньої професії підлітку допомогли викладачі Львівської політехніки, які приїжджали в Журавно для профорієнтаційної роботи й мотивували молодь гаслом «Політехніка зробить із вас інженера».

У Національний університет «Львівська політехніка» Михайло Іванків вступив 2001 року. За цілеспрямованість і зосередженість на навчанні майже одразу наразився на нерозумінням з боку одногрупників. Конфліктував Михайло і з викладачами, які не давали бажаних знань через застарілі чи невідповідні методи викладання. За шість років навчання в університеті він отримав дипломи бакалавра за спеціальністю «Системний інженер» і магістра за спеціальністю «Комп’ютерні системи і мережі». Водночас усвідомив, що надмірна старанність була зайвою: здобута освіта не виправдала сподівань.

«Зробимо революцію весело і зі сміхом»

У студентські роки Михайло Іванків не тільки завзято вчився, а й брав активну участь у громадському житті. Разом із однодумцями — студентами й студентками різних львівських вишів — створив молодіжний громадський рух «Спротив». На зібраннях руху придумували вуличні акції, готувалися до них, малювали плакати, у такий спосіб висловлюючи незгоду з діями влади та привертаючи увагу громадськості до суспільно значущих проблем, як-от цензура в медіа й корумпованість політичних еліт. «Ми були хвацькі. Політики нас не любили. Ми інтерпретували події в театральній формі на вуличних акціях. Робили акції цікавими людям», — розповідає Михайло. Активна молодь взяла собі гасло: «Зробимо революцію весело і зі сміхом».

Утім, гумором і сатирою їхня діяльність не обмежувалася. На зустрічах учасники руху відпрацьовували методи боротьби з провокаторами, радикалами. Дбали про безпеку вуличних акцій, тому кожен знав, як діяти в критичній ситуації. Ще до заснування громадського руху «Спротив» активісти з Михайлового кола були одними з перших, хто відреагував на провокативні дії Росії на косі Тузла. Потім були вуличні акції «Барабан», акції проти закриття кафе-клубу «Лялька» — культового осередку неформальної культури у Львові, на підтримку мистецького центру «Дзиґа» тощо. Кожна акція була не тільки театралізованим дійством, а й тяжкою роботою, що межувала з небезпекою. Наприклад, перед «Лялькою», де впродовж тижня влаштовували сейшени, доводилося відбиватись від скінхедів і давати раду з міліцією, прямо на місці ремонтувати апаратуру й ховати її на ніч. Крім проведення локальних заходів, рух «Спротив» долучався й до загальноукраїнських акцій за відставку тодішнього президента Леоніда Кучми. А згодом «спротивці» стали активними учасниками Помаранчевої революції.

«Я — маленький спонсор революції»

Михайло Іванків так захопився громадською діяльністю, що його батьки занепокоїлися: «Вони намагалися відтягнути мене від цієї команди». Також активізм негативно відбивався на навчанні, через що Михайлу довелося взяти академічну відпустку. Батько спробував розв’язати проблему, взявши його із собою на заробітки в Москву. Тож початок Помаранчевої революції в Україні Михайло зустрів у столиці Росії: «Коли був найбільший двіж, я будував Домодєдово». У підмосковному місті Домодєдово вони з батьком робили ремонт у реанімаційному відділенні міської лікарні. З п’ятдесяти людей у бригаді було лише двоє етнічних росіян, решта — вихідці із Західної України, волзькі татари й молдовани.

Однак важка фізична праця не позбавила Михайла Іванкова юнацького максималізму. «На заробітках у Москві я не переставав бути революціонером», — пригадує він. Щонайменше одного із земляків-заробітчан вдалося переконати не голосувати на президентських виборах за кандидата від проросійської «Партії регіонів» Віктора Януковича. А свою місячну зарплатню Михайло переказав однодумцям зі «Спротиву», «щоб вони мали за що робити революцію». По трьох місяцях заробітків у Підмосков’ї він повернувся до Львова і взяв участь у Помаранчевій революції на її завершальному етапі.

«Місько, та на холєру тобі той Київ?»

Закінчивши університет, Михайло Іванків почав працювати програмістом: спершу у фриланс-компанії «DorLab» із такими самими колегами-випускниками, потім — у великій айті-компанії «EPAM». На громадську діяльність часу вже не лишалося. Економічна криза 2008 року привела Михайла до Києва, де він знайшов нову роботу й орендував житло біля ботанічного саду. Життя в столиці відрізнялося від попередніх років у Львові: «Я не цікавився політикою, ходив в офіс, робив роботу».

Коли восени 2013 року на київському майдані Незалежності почалися протести проти призупинення євроінтеграційних процесів, Михайло був радше спостерігачем, ніж організатором чи учасником. Усе змінилося, коли пролилася перша кров. Він надягнув шолом, бронежилет, узяв першу-ліпшу палицю й побіг до Маріїнського палацу. На вулиці Інститутській разом із кількома іншими чоловіками намагався стримати загони міліційного спецпідрозділу «Беркут», які відтісняли протестувальників. Зазнав кількох ударів кийками по голові, дістав контузію. Згодом приєднався до 14-ї сотні Самооборони Майдану, з якою пробув до кінця Революції гідності. Патрулював місто, чергував у Михайлівському Золотоверхому монастирі, пильнував порядок у заміській резиденції президента-втікача Віктора Януковича, у київському офісі Віктора Медведчука — українського політика, тісно пов’язаного з Путіним.

«Я боровся в 2004 і в 2014 роках, і я програв»

Після Революції гідності Михайло Іванків перебував у стані, «схожому на ПТСР». Відчував роздратованість, злість, не розумів, де він, навіщо, що робити далі. Розраду знаходив у цілковитому зануренні в улюблену роботу, проте й це не зарадило. Михайло став шукати шляхи подолання емоційного вигорання за кордоном. Пів року провів у Канаді, де поза роботою мав багато вільного часу, який присвятив ознайомленню з античною філософією. Читав класиків, ходив на лекції. Намагався усвідомити події 2013–2014 років в Україні та свою в них роль.

Михайло дійшов висновку, що єдиний доступний йому спосіб змінювати світ — викладати, виховувати молоде покоління. Після повернення в Україну почав викладати інформаційні технології в Українському католицькому університеті у Львові, що на короткий час принесло полегшення й ощасливило. Утім, тривало це недовго. З часом роздратування й невдоволення життям в Україні привели Михайла до відчуття: «Мені тут не місце».

«У мене був спокій і можливості, але не було життя»

У 2019 році Михайло Іванків почав будувати нове життя в Нідерландах: «Амстердам — неймовірно комфортне місто. Жодних проблем». Нідерландський працедавець відкрив йому робочу візу, допоміг із пошуком житла. Через рік Михайло оформив іпотеку й придбав власне житло. П’ять років у затишній, комфортній європейській країні промайнули, мов кілька місяців. Весь час Михайло проводив на роботі, дозвілля майже не мав, як і друзів, уся взаємодія з нідерландцями зводилася до формального спілкування.

Культурні розбіжності завадили знайти викладацьку роботу: «Є деякі проблеми культурного контексту. Є проблеми вільного володіння мовою. <...> Мені це зручно робити українською мовою. Я знаю, як працювати з українською аудиторією, і не знаю, як це робити в Нідерландах». Неформальне спілкування в Михайла з’явилося з тим, як 2022 року в країну прибули українці в статусі тимчасового захисту, які виїхали за кордон після повномасштабного вторгнення Росії в Україну.

З початком вторгнення Михайло Іванків брав участь в акціях на підтримку України, які проводила українська діаспора в Нідерландах. Як людина із чималим досвідом участі у вуличних акціях він швидко розчарувався в підходах організаторів. Мав намір повернутися в Україну, але знайомий учасник АТО порадив: «Сиди в Європі і заробляй гроші, забезпечуй фронт». Тож Михайло перемкнувся з вуличних мітингів на волонтерську діяльність. Передавав автомобілі військовим, допомагав із дронами, медичним забезпеченням.

«Я служу, я солдат»

Увесь той час Михайло Іванків думав про повернення. «У мене був спокій, можливості, але не було життя», — каже він про Нідерланди. Михайло розумів, що ця країна ніколи не стане йому своєю. Тож вирішив повертатися додому. Спочатку шукав вакансії в бойових частинах, їздив у Польщу на співбесіду до новоствореної 160-ї бригади, проходив співбесіди до інших підрозділів. Зрештою знайшов, де може бути корисним.

Михайло жартує, що розчарований тим, як відбулося повернення в Україну, адже ніхто не зустрічав його з оркестром, а «прикордонники навіть не обійняли». Також він пройшов тривалу перевірку з боку контррозвідки, після якої зміг підписати контракт із військовим підрозділом і виїхати на курс базової загальновійськової підготовки у Великобританію. Лише після цього повідомив про своє рішення батькам: «Я служу, я солдат».

Нині Михайло Іванків служить у ЗСУ на посаді за фахом: «Я почуваюся в правильній компанії і в правильний час. Я знаю, де моя компетенція пригодиться. Я вірю, що я можу зробити класні речі». Його надихає героїзм українців у протистоянні з ворогом. Михайло вірить у молоде покоління і вважає, що з ним Україна має майбутнє.

***

Mykhailo Ivankiv became fascinated with programming before he even knew the word for it. Simply inspired by the games on his first console, he wanted to create something similar. His studies at Lviv Polytechnic led him into the world of civic activists. After participating in protest movements, the Orange Revolution, and the Revolution of Dignity, Mykhailo stepped back from activism and decided to build his life abroad. After the start of Russia‘s full-scale war against Ukraine in 2022, he helped the Defense Forces of Ukraine as a volunteer and hosted Ukrainian refugees. In 2025, he returned to Ukraine to join the ranks of the Armed Forces.

A childhood “without hobbies but with responsibilities”

Mykhailo Ivankiv was born in 1984 in the village of Zhuravno in the Lviv region. His father, an engineer, worked at a sawmill, and his mother was a seamstress. Mykhailo‘s grandfathers participated in the Second World War: one in the Red Army, the other in the Ukrainian Insurgent Army. Neither ever spoke of their experiences.

Mykhailo started school in the fall of 1991, just as Ukraine had declared its independence. Due to the economic crisis in the country, throughout his school years, Mykhailo usually saw only one of his parents at home, while the other was away working. As a teenager, he helped with the family farm: grazing cows, mowing grass, and feeding rabbits. It was „a responsibility one didn‘t want to bear.“ In high school, his help extended to the neighbors, as almost all the men in the village had left to find work. „In the tenth and eleventh grades, I was the oldest able-bodied man on the street,“ he says of that period.

The polytechnic university and unfulfilled hopes

When Mykhailo got his first television game console, he was captivated by video games. He knew nothing about programming at the time. Instructors from Lviv Polytechnic, who came to Zhuravno for career guidance and motivated the youth with the slogan „Polytechnic will make an engineer out of you,“ helped the teenager finalize his choice of future profession.

Mykhailo Ivankiv enrolled in Lviv Polytechnic National University in 2001. Due to his purposefulness and focus on his studies, he almost immediately faced a lack of understanding from his classmates. Mykhailo also clashed with instructors who failed to provide the desired knowledge due to outdated or inappropriate teaching methods. In his six years at the university, he earned a bachelor‘s degree in „System Engineering“ and a master‘s degree in „Computer Systems and Networks.“ At the same time, he realized that his excessive diligence had been unnecessary: the education he received did not live up to his expectations.

“Let’s make a revolution fun and with laughter”

During his student years, Mykhailo Ivankiv not only studied diligently but also actively participated in community life. Together with like-minded individuals — students from various Lviv universities — he created the youth civic movement Sprotyv [Resistance]. At the movement‘s meetings, they devised street protests, prepared for them, and painted posters, thus expressing their disagreement with the authorities‘ actions and drawing public attention to socially significant problems, such as media censorship and the corruption of political elites. „We were bold. The politicians didn‘t like us. We interpreted events in a theatrical form at street rallies. We made the protests interesting for people,“ Mykhailo recalls. The active youth adopted the slogan: „Let‘s make a revolution fun and with laughter.“

However, their activities were not limited to humor and satire. At their meetings, the movement‘s participants practiced methods of dealing with provocateurs and radicals. They ensured the safety of street rallies, so everyone knew how to act in a critical situation. Even before the founding of the „Sprotyv“ civic movement, activists from Mykhailo‘s circle were among the first to react to Russia‘s provocative actions on the Tuzla Spit. Then came the Baraban [Drum] street rallies, protests against the closure of the Lialka [Puppet] cafe-club — a cult center of informal culture in Lviv, in support of the Dzyga arts center, and more. Each action was not only a theatrical performance but also hard work bordering on danger. For example, in front of Lialka, where they organized jam sessions for a week straight, they had to fight off skinheads and deal with the police, repair equipment on the spot, and hide it for the night. In addition to local events, the Sprotyv movement also joined nationwide protests for the resignation of then-President Leonid Kuchma. And later, Sprotyv members became active participants in the Orange Revolution.

I am a small sponsor of the revolution

Mykhailo Ivankiv became so engrossed in civic activism that his parents grew concerned: „They tried to pull me away from that team.“ Activism also negatively affected his studies, forcing Mykhailo to take an academic leave. His father tried to solve the problem by taking him to work in Moscow. Thus, Mykhailo was in the Russian capital when the Orange Revolution began in Ukraine: „When the main action was happening, I was building Domodedovo.“ In the suburban Moscow city of Domodedovo, he and his father were renovating the intensive care unit of a city hospital. Out of fifty people in their crew, only two were ethnic Russians, with the rest being people from Western Ukraine, Volga Tatars, and Moldovans.

However, hard physical labor did not rid Mykhailo Ivankiv of his youthful maximalism. „Working in Moscow, I didn‘t stop being a revolutionary,“ he recalls. He managed to convince at least one of his fellow migrant workers not to vote for Viktor Yanukovych, the candidate from the pro-Russian Party of Regions, in the presidential election. And Mykhailo transferred his monthly salary to his like-minded friends from Sprotyv, „so they would have money to make a revolution.“ After three months of working in the Moscow region, he returned to Lviv and took part in the final stage of the Orange Revolution.

“Mykhailo, why the hell do you need that Kyiv for?”

After graduating from university, Mykhailo Ivankiv began working as a programmer: first at the DorLab freelance company with fellow graduates, then at the large IT company EPAM. There was no time left for civic activities. The economic crisis of 2008 brought Mykhailo to Kyiv, where he found a new job and rented an apartment near the botanical garden. Life in the capital was different from his previous years in Lviv: „I wasn‘t interested in politics, I went to the office, did my work.“

When protests against the suspension of European integration processes began on Kyiv‘s Maidan Nezalezhnosti in the fall of 2013, Mykhailo was more of an observer than an organizer or participant. Everything changed when the first blood was shed. He put on a helmet, a bulletproof vest, grabbed the first stick he could find, and ran to the Mariinskyi Palace. On Instytutska Street, along with several other men, he tried to hold back the Berkut riot police units that were pushing back the protesters. He suffered several blows to the head with batons and sustained a concussion. He later joined the 14th Hundred of the Maidan Self-Defense, with which he remained until the end of the Revolution of Dignity. He patrolled the city, stood guard at St. Michael‘s Golden-Domed Monastery, and kept order at the country residence of the fugitive president Viktor Yanukovych and in the Kyiv office of Viktor Medvedchuk — a Ukrainian politician closely linked to Putin.

“I fought in 2004 and 2014, and I lost”

After the Revolution of Dignity, Mykhailo Ivankiv was in a state „similar to PTSD.“ He felt irritable, angry, and didn‘t understand where he was, why, or what to do next. He found solace in completely immersing himself in his beloved work, but even that didn‘t help. Mykhailo began looking for ways to overcome his emotional burnout abroad. He spent six months in Canada, where he had a lot of free time outside of work, which he dedicated to studying ancient philosophy. He read the classics and attended lectures. He tried to make sense of the events of 2013–2014 in Ukraine and his role in them.

Mykhailo concluded that the only way to change the world was to teach, to educate the younger generation. After returning to Ukraine, he began teaching information technology at the Ukrainian Catholic University in Lviv, which brought him relief and happiness for a short time. However, this did not last long. Over time, his irritation and dissatisfaction with life in Ukraine led Mykhailo to the feeling that „I don‘t belong here.“

„I had peace, opportunities, but I didn‘t have a life“

In 2019, Mykhailo Ivankiv began building a new life in the Netherlands: „Amsterdam is an incredibly comfortable city. No problems at all.“ His Dutch employer provided him with a work visa and helped with housing. A year later, Mykhailo took out a mortgage and bought his own home. Five years in the cozy, comfortable European country flew by like a few months. Mykhailo spent all his time at work, had almost no leisure time or friends, and all his interaction with the Dutch was limited to formal communication.

Cultural differences prevented him from finding a teaching job: „There are some problems of cultural context. There are problems with language fluency. <...> It‘s comfortable for me to do this in Ukrainian. I know how to work with a Ukrainian audience, and I don‘t know how to do it in the Netherlands.“ Mykhailo found informal interaction with Ukrainians who arrived in the country in 2022 with temporary protection status after leaving Ukraine due to Russia‘s full-scale invasion.

With the start of the invasion, Mykhailo Ivankiv took part in rallies in support of Ukraine held by the Ukrainian diaspora in the Netherlands. As a person with considerable experience in street protests, he quickly became disillusioned with the organizers‘ approaches. He intended to return to Ukraine, but an acquaintance, an ATO participant, advised him: „Stay in Europe and earn money, provide for the front.“ So Mykhailo switched from street rallies to volunteer activities. He delivered vehicles to the military, helped with drones and medical supplies.

“I serve, I am a soldier”

All that time, Mykhailo Ivankiv thought about returning. „I had peace, opportunities, but I didn‘t have a life,“ he says of the Netherlands. Mykhailo understood he would never belong in this country. So, he decided to return home. At first, he looked for vacancies in combat units, traveled to Poland for an interview with the newly formed 160th Brigade, and interviewed with other units. Eventually, he found a place where he could be useful.

Mykhailo jokes that he was disappointed with how his return to Ukraine went, as no one met him with an orchestra, and „the border guards didn‘t even hug“ him. He also underwent a lengthy security check by counterintelligence, after which he was able to sign a contract with a military unit and leave for a basic general military training course in Great Britain. Only after that did he inform his parents of his decision: „I serve, I am a soldier.“

Currently, Mykhailo Ivankiv is serving in the Armed Forces of Ukraine in a position related to his field of expertise: „I feel like I‘m in the right company and at the right time. I know where my expertise will be useful. I believe I can do great things.“ He is inspired by the heroism of Ukrainians in their resistance against the enemy. Mykhailo believes in the young generation and thinks that with them, Ukraine has a future.

***

Český překlad:

Mychajlo Ivankiv se začal zajímat o programování dřív, než vůbec poprvé uslyšel tohle slovo: pod vlivem her na své první konzoli chtěl vytvořit něco podobného. Studium na Lvovské polytechnice ho přivedlo do prostředí občanských aktivistů. Po účasti v protestech Oranžové revoluce a Revoluce důstojnosti z aktivní činnosti odešel a rozhodl se zařídit si život v zahraničí. Po začátku totální války Ruska proti Ukrajině v roce 2022 pomáhal ukrajinským obranným silám jako dobrovolník a přijímal u sebe ukrajinské uprchlíky. V roce 2025 se vrátil na Ukrajinu, aby vstoupil do řad Ozbrojených sil Ukrajiny.

Dětství, v němž „nebyly koníčky, ale povinnosti“

Mychajlo Ivankiv se narodil v roce 1984 v obci Žuravno ve Lvovské oblasti. Otec byl inženýr a pracoval na rámové pile, matka byla švadlena. Oba Mychajlovi dědečkové se účastnili druhé světové války: jeden v řadách Rudé armády, druhý v Ukrajinské povstalecké armádě. Žádný z nich o této zkušenosti nikdy nemluvil.

Malý Mychajlo začal chodit do školy na podzim roku 1991, kdy Ukrajina právě vyhlásila nezávislost. Kvůli ekonomické krizi v zemi vídal chlapec během školních let doma většinou jen jednoho z rodičů, protože druhý odjel za prací. Jako teenager pomáhal v rodinném hospodářství: pásl krávy, sekal trávu, krmil králíky. Byla to „povinnost, kterou se mi nechtělo nést“. Ve vyšších ročnících musel pomáhat i sousedkám, protože téměř všichni muži z vesnice odjeli za prací. „V desáté a jedenácté třídě jsem byl nejstarším práceschopným mužem v naší ulici,“ vzpomíná na toto období.

Polytechnika a nenaplněné naděje

Když mladý Mychajlo dostal svou první herní konzoli k televizi, nadchl se pro počítačové hry. O programování tehdy ještě nic nevěděl. S konečným rozhodnutím o výběru budoucího povolání mu pomohli pedagogové „Lvovské polytechniky“, kteří jezdili do Žuravna kvůli profesnímu poradenství a motivovali mládež sloganem „Polytechnika z vás udělá inženýry“.

Na Národní univerzitu „Lvovská polytechnika“ nastoupil Mychajlo Ivankiv v roce 2001. Kvůli své cílevědomosti a soustředěnosti na studium se téměř okamžitě setkal s nepochopením ze strany spolužáků. Měl ale konflikty i s učiteli, kteří mu kvůli zastaralým nebo nevhodným metodám výuky neposkytovali požadované znalosti. Po šesti letech studia na univerzitě získal bakalářský titul v oboru Systémový inženýr a magisterský titul v oboru Počítačové systémy a sítě. Zároveň si uvědomil, že jeho nadměrná píle byla zbytečná, protože získané vzdělání nenaplnilo jeho očekávání.

„Uděláme revoluci vesele a se smíchem“

Během let strávených na univerzitě Mychajlo Ivankiv nejen pilně studoval, ale také se aktivně účastnil veřejného života. Spolu se stejně smýšlejícími studenty a studentkami různých lvovských vysokých škol založili mládežnické občanské hnutí Sprotyv (Odpor). Na schůzkách hnutí vymýšleli pouliční akce, připravovali se na ně, malovali plakáty… Byl to způsob, jímž dávali najevo svůj nesouhlas s kroky vlády a obraceli pozornost veřejnosti ke společensky významným problémům, jako je cenzura v médiích a zkorumpovanost politických elit. „Byli jsme smělí. Politici nás neměli rádi. Na pouličních akcích jsme předváděli události formou divadelních představení. Snažili jsme se, aby naše akce byly pro lidi zajímavé,“ vypráví pan Mychajlo. Aktivní mládež si zvolila heslo: „Uděláme revoluci vesele a se smíchem“.

Jejich činnost se však neomezovala pouze na humor a satiru. Na setkáních účastníci hnutí také vypracovávali metody boje proti provokatérům a radikálům. Dohlíželi na bezpečnost pouličních akcí, proto každý z nich věděl, jak se chovat v kritické situaci. Ještě před založením občanského hnutí Sprotyv byli aktivisté z Mychajlovova kruhu jedni z prvních, kdo reagoval na provokativní akce Ruska na kose Tuzla [v roce 2003 Rusko chtělo spojit ostrov s Tuzlovou kosou, Ukrajina si ale zachovala nad ostrovem kontrolu]. Poté následovaly pouliční akce Baraban, akce proti uzavření kavárny a klubu Ljalka – kultovního centra neformální kultury ve Lvově, na podporu uměleckého centra Dzyha a další. Každá akce byla nejen divadelním představením, ale také tvrdou prací hraničící s nebezpečím. Například před klubem Ljalka, kde se celý týden konaly sejšny, museli odrážet útoky skinheadů a vypořádat se s milicí, přímo na místě opravovat aparaturu a na noc ji schovávat. Kromě pořádání lokálních akcí se hnutí Sprotyv zapojilo také do celoukrajinských akcí za odstoupení tehdejšího prezidenta Leonida Kučmy. Později se členové Sprotyvu stali aktivními účastníky Oranžové revoluce.

„Já jsem drobný sponzor revoluce“

Mychajlo Ivankiv se natolik ponořil do veřejných aktivit, že jeho rodiče začali mít obavy: „Snažili se mě od této skupiny odtáhnout.“ Aktivismus se také negativně odrazil jeho na studiu, a Mychajlo si musel kvůli tomu vzít akademickou dovolenou. Otec se pokusil vyřešit problém tím, že ho vzal s sebou na práci do Moskvy. Začátek Oranžové revoluce na Ukrajině tak Mychajlo prožil v hlavním městě Ruska: „Když bylo největší šílenství, budoval jsem Domodědovo.“ Ve městě Domodědovo nedaleko od Moskvy spolu s otcem prováděli opravy na jednotce intenzivní péče městské nemocnice. Z padesáti lidí v jejich brigádě byli pouze dva etničtí Rusové, ostatní byli původem ze západní Ukrajiny, volžští Tataři a Moldavané.

Těžká fyzická práce ale Mychajla Ivankiva jeho mladického maximalismu nezbavila. „Ani během práce v Moskvě jsem nepřestal být revolucionářem,“ vzpomíná. Nejméně jednoho z krajanů, kteří s nimi pracovali v zahraničí, se mu podařilo přesvědčit, aby v prezidentských volbách nevolil kandidáta proruské Strany regionů Viktora Janukovyče. A svůj měsíční výdělek Mychajlo převedl svým kolegům ze Sprotyvu, „aby měli za co dělat revoluci“. Po třech měsících práce nedaleko od Moskvy se vrátil do Lvova a zúčastnil se závěrečné fáze Oranžové revoluce.

„Misko, k čemu ti sakra je ten Kyjev?“

Po dokončení univerzity začal Mychajlo Ivankiv pracovat jako programátor: nejprve ve freelance společnosti DorLab se svými kolegy, bývalými spolužáky, poté ve velké IT společnosti EPAM. Na veřejnou činnost už mu nezbýval čas. Hospodářská krize v roce 2008 jej přivedla do Kyjeva, kde si našel nové zaměstnání a pronajal si byt poblíž botanické zahrady. Život v hlavním městě byl jiný než předchozí léta ve Lvově: „Nezajímal jsem se o politiku, chodil jsem jen do kanceláře a dělal svou práci.“

Když na podzim 2013 roku začaly na kyjevském náměstí Nezávislosti protesty proti pozastavení procesu evropské integrace, byl pan Mychajlo spíš pozorovatelem než organizátorem či účastníkem. Všechno se ale změnilo ve chvíli, kdy byla prolita první krev. Tehdy si nasadil helmu, neprůstřelnou vestu, vzal první klacek, který našel, a běžel k Mariinskému paláci. Na ulici Instytutskaja se spolu s několika dalšími muži snažil zadržet oddíly Berkut, specnazu milice, které vytlačovaly protestující. Dostal několik ran obuškem do hlavy a utrpěl pohmoždění mozku. Následně se připojil ke 14. setnině Sebeobrany Majdanu, s níž zůstal až do konce Revoluce důstojnosti. Hlídkoval ve městě, držel stráž v chrámu svatého Michala, dohlížel na pořádek v předměstské rezidenci uprchlého prezidenta Viktora Janukovyče či v kyjevské kanceláři Viktora Medvedčuka, ukrajinského politika úzce spjatého s Putinem.

„Bojoval jsem v letech 2004 a 2014 a prohrál jsem“

Po Revoluci důstojnosti se Mychajlo Ivankiv nacházel ve stavu „podobném posttraumatické stresové poruše“. Cítil podrážděnost, zlost, nechápal, kde je, proč, co má dělat dál. Snažil se najít útěchu v úplném ponoření do své oblíbené práce, ani to ale nepomáhalo. Začal proto cesty k překonání emocionálního vyhoření hledat v zahraničí. Půl roku strávil v Kanadě. Měl tam po práci spoustu volného času, a tak se začal věnovat studiu antické filozofie. Četl klasiky, chodil na přednášky. Snažil se pochopit události na Ukrajině v letech 2013–2014 a svou roli v nich.

Pan Mychajlo došel k závěru, že jediný jemu dostupný způsob, jak změnit svět, je učit a vychovávat mladou generaci. Po návratu na Ukrajinu začal vyučovat informační technologie na Ukrajinské katolické univerzitě ve Lvově, což mu na krátkou dobu přineslo úlevu a štěstí. Netrvalo to však dlouho. Postupem času ho rozčarování a nespokojenost s životem na Ukrajině dovedly k pocitu: „Tady pro mě není místo.“

„Měl jsem klid a možnosti, ale neměl jsem život“

V roce 2019 si Mychajlo Ivankiv začal budovat nový život v Nizozemsku: „Amsterdam je neuvěřitelně komfortní město. Žádné problémy.“ Nizozemský zaměstnavatel mu vyřídil pracovní vízum a pomohl mu najít bydlení. Po roce si pan Mychajlo vzal hypotéku a pořídil si vlastní bydlení. Pět let v útulné, pohodlné evropské zemi uteklo jako několik měsíců. Pan Mychajlo trávil veškerý čas v práci, neměl téměř žádné volno ani přátele, veškeré vztahy s Nizozemci se omezovaly na formální komunikaci.

Kvůli kulturním rozdílům nemohl najít práci učitele: „Existují určité problémy spojené s kulturním kontextem. Také je tu problém s plynulým ovládáním jazyka. <…> Dělat to v ukrajinštině je pro mě snadné. Vím, jak pracovat s ukrajinskými posluchači, nevím ale, jak to dělat v Nizozemsku.“ Neformální kontakty začal pan Mychajlo navazovat až v roce 2022, kdy do země přijeli Ukrajinci se statusem dočasné ochrany, kteří odjeli do zahraničí po totální invazi Ruska na Ukrajinu.

Od začátku totální invaze se Mychajlo Ivankiv účastnil akcí na podporu Ukrajiny, které pořádala ukrajinská diaspora v Nizozemsku. Jako člověk s nemalými zkušenostmi s účastí v pouličních akcích byl rychle zklamán přístupem organizátorů. Měl v úmyslu vrátit se na Ukrajinu, ale jeho známý účastník ATO [Protiteroristická operace na východě Ukrajiny] mu poradil: „Seď v Evropě, vydělávej peníze a podporuj frontu.“ Pan Mychajlo se proto od pouličních demonstrací přeorientoval na dobrovolnickou činnost. Předával armádě automobily, pomáhal s drony a zdravotnickým zabezpečením.

„Sloužím, jsem voják“

Celou tu dobu Mychajlo Ivankiv přemýšlel o návratu. „Měl jsem klid, možnosti, ale neměl jsem život,“ říká o Nizozemsku. Pan Mychajlo chápal, že se tato země nikdy nestane jeho domovem. Proto se rozhodl pro návrat domů. Nejprve hledal volná místa v bojových jednotkách, jel do Polska na pohovor do nově vytvořené 160. brigády, absolvoval pohovory i v dalších jednotkách. Nakonec našel místo, kde mohl být užitečný.

Pan Mychajlo žertuje, že je zklamaný tím, jak proběhl jeho návrat na Ukrajinu, protože ho nikdo nevítal s orchestrem a „pohraničníci ho ani neobjali“. Také prošel dlouhou prověrkou kontrarozvědky, po níž mohl podepsat smlouvu s vojenskou jednotkou a odjet na kurz základní vojenské přípravy do Velké Británie. Teprve poté řekl o svém rozhodnutí rodičům: „Sloužím, jsem voják.“

V současné době Mychajlo Ivankiv v Ozbrojených silách Ukrajiny slouží ve své profesi: „Cítím se být ve správné společnosti a ve správný čas. Vím, kde se budou hodit mé schopnosti. Věřím, že můžu dokázat skvělé věci.“ Je nadšený hrdinstvím Ukrajinců v boji proti nepříteli. Pan Mychajlo věří v mladou generaci a je přesvědčen, že s ní má Ukrajina budoucnost.