Následující text není historickou studií. Jedná se o převyprávění pamětníkových životních osudů na základě jeho vzpomínek zaznamenaných v rozhovoru. Vyprávění zpracovali externí spolupracovníci Paměti národa. V některých případech jsou při zpracování medailonu využity materiály zpřístupněné Archivem bezpečnostních složek (ABS), Státními okresními archivy (SOA), Národním archivem (NA), či jinými institucemi. Užíváme je pouze jako doplněk pamětníkova svědectví. Citované strany svazků jsou uloženy v sekci Dodatečné materiály.

Pokud máte k textu připomínky nebo jej chcete doplnit, kontaktujte prosím šéfredaktora Paměti národa. (michal.smid@ustrcr.cz)

Тарас Броневич Taras Bronevych (* 1946)

„У мене страх ціле життя є. Був, є і, певно, ще й залишиться, бо я уродився в такі роки.“

  • народився 8 серпня 1946 року в с. Фатівцях Коломийського району Івано-Франківської області

  • загальну освіту здобув у турківській восьмирічній школі (1954–1962 рр.) і п’ядицькій середній школі (1962–1965 рр.)

  • у 1969–1971 роках навчався в Коломийському технікумі механічної обробки деревини, отримав диплом техніка-технолога

  • 1972 року вступив до Львівського лісотехнічного інституту, який закінчив заочно у 1977 році з набуттям кваліфікації інженера лісового господарства

  • 1965 року розпочав працю в лісі; з 1971 року працював лісорубом у Шепарівському лісництві; у 1972–1973 роках — єгерем цього ж лісництва

  • із 1977 року — інженер Коломийського міжколгоспного лісгоспу; пізніше очолив лісотехнічну дільницю міжколгоспного лісгоспу (на правах лісничого)

  • одружився у 1969 році (дружина — Броневич Марія Іванівна, 1952 р. н.)

  • брав участь у Революції гідності на Майдані в 2013–2014 роках

  • з 2013 року очолює Коломийську міськрайонну організацію Всеукраїнського товариства політв’язнів і репресованих

  • з 2011 року є старостою церковного хору Михайлівської церкви міста Коломия

Для Тараса Броневича боротьба УПА та радянські репресії — це родинна історія. Лісничий не просто за фахом, а за покликанням, він віддав цій справі кілька десятиліть. А після виходу на пенсію глибше занурився в історію і став головою Коломийського товариства політв’язнів і репресованих.

«Ви не мій тато, мій тато в тюрмі»

Народився Тарас Дмитрович Броневич 8 серпня 1946 року в с. Фатовець (історична назва Фатівці) Коломийського (тоді Обертинського) району Івано-Франківської (тоді Станіславської) області й до сьогодні називає себе «дитиною післявоєнного часу».

З цього ж села родом і його батько — Броневич Дмитро Васильович (1904 р. н.), а мама — Ганна Василівна (1913 р. н.) — із сусіднього малого села Турка. Одружилися батьки у 1928 році, коли Ганні було лише 15 років. У родині було дві старші доньки і молодший брат, Тарас. Коли Тарасові Броневичу був рік, батька заарештували і засудили: «Так сталося, що він почав допомагати хлопцям з лісу. Важко було. Тому що навіть брати якщо 47 рік, голодний рік… господарки вже не було, не вродилося нічого. Будем казати так: якось він давав собі раду допомагати хлопцям ще». Серед архівних справ СБУ Івано-Франківської області є справа 7600 П: «Броневич Дмитро Васильович, 1904 р. н., с. Фатовець Коломийського району, українець, малописьменний. Проживав у с. Фатовець, селянин. Заарештований 09.08.1948 р. Звинувачення: мав зв’язок з ОУН, збирав продукти для УПА. Військовим трибуналом військ МВС Станіславської області 01.09.1948 року засуджений на 10 років позбавлення волі та 5 років пораження в правах. Реабілітований 12.02.1992 р.». 

Ця тема для пана Тараса — досі незагоєна рана. Уже дитиною від мами він знав, що батько в тюрмі, що його покарали за допомогу хлопцям, які переховувалися в криївках у лісі. Знав, що від «облав» і «наскоків» постраждали й інші близькі родині люди. Так, маминого 21-річного брата, Оліградського Дмитра Васильовича, вбили і повісили в центрі села, куди зігнали всіх мешканців, щоб виявити родичів загиблого. Це була стандартна практика — тіло вбитого воїна УПА на підводах везли до найближчого населеного пункту, звідки він міг бути родом, і зганяли все село дивитись, щоб виявити таким чином родину, яку опісля висилали до Сибіру «за співпрацю». Того, хто не витримував подібних емоційних тортур, вважали родичем загиблої людини і засуджували. Майже кожен, хто жив у селі на Івано-Франківщині в 1940–1950-ті роки, може згадати подібну жорстоку історію. 

Дмитра Васильовича засудили за статтями 20-54.1 і 54.11, допитували і етапами везли у Сибір. Тарас Броневич уже пізніше дізнався, де саме його батько відбував покарання — на станції Решетин Красноярського краю. Та в березні 1953 року помер Сталін, і восени 1954 року Дмитра Васильовича було достроково звільнено. Побачивши батька вперше у свідомому віці, пан Тарас сказав: «Ви не мій тато, мій тато в тюрмі». Але не побувши на волі з родиною навіть року, батько помер у серпні 1955-го — табори підірвали його здоров’я. Він ніколи не говорив про тюрму. «Привіз за вісім років 100 рублів і купив чоботи (чи то були черевики?), а я ніколи їх не носив раніше», — згадує пан Тарас. Мати Ганна Василівна також побувала в тюрмі. Її засудили на 10 днів за те, що вона начебто крала колгоспне зерно коло дороги. 

Лісництво

Загальну освіту Тарас Броневич здобув у турківській восьмирічній школі (1954–1962 рр.) та п’ядицькій середній школі (1962–1965 рр.). Був піонером, членом комсомолу. Але шкільне ідеологічне виховання всерйоз не сприймав — більший вплив на формування його світогляду мало реальне життя. Про ті часи у пам’яті лишилися щоденна праця на городі, любов до читання вночі під лампою (одного разу сусіди помітили, що він читає замість працювати на городі, й здійняли галас), любов до лісу, до природи навколо. 

«Його дорога до лісу була нелегкою та дуже бажаною. Фатівці — це степове село, лісів тут мало. Неподалік від села на південному заході росли дубово-грабові насадження, сплюндровані війною. Лісовики щовесни створювали нові посадки дерев, доглядали за ними, берегли. Ще юнаком брав участь у відновленні лісових посадок. Сподобалась ця робота селянському хлопцеві, тож вирішив, що б не трапилось — стати лісівником», — пише про Тараса Броневича Петро Дем’янюк у книзі «Лісова варта (Розповідь про лісівників Коломийщини)». Після закінчення 11 класів Тарас поставив собі за мету вчитися: «Мені цікаво, у мене є потяг до дерева, до виростання дерева і до його переробки».  

У 1969–1971 роках навчався в Коломийському технікумі механічної обробки деревини, отримав диплом техніка-технолога. Вступив 1972 року до Львівського лісотехнічного інституту, який закінчив заочно у 1977 році з набуттям кваліфікації інженера лісового господарства. Працю в лісі розпочав у 1965 році маркувальником деревини нижнього складу Ворохтянського лісокомбінату, робітником лісозаводу. Переходив з одного підприємства на інше, шукав роботу до вподоби. 

Після закінчення технікуму в 1971 році влаштувався столяром меблевого цеху Коломийського лісокомбінату. Кортіло до лісу, до природи, і в грудні 1971 року перейшов на роботу лісорубом у Шепарівське лісництво. У 1972–1973 роках працював єгерем цього ж лісництва. З травня 1977 року — інженером Коломийського міжколгоспного лісгоспу. З часом очолив лісотехнічну дільницю міжколгоспного лісгоспу (на правах лісничого). За його участю створено сотні гектарів молодих лісів, здійснено рубки догляду та санітарні рубки.

«Лісовому господарству приділялася і приділяється чомусь мала увага. Петро І сказав, що ліс — “ето воровскоє дєло”… І на це якось тако дивилися, що у лісі — це треба вкрасти. Це так грубо!.. І воно лісовому господарству не приділяється [уваги] і на даний момент. Ну, на даний момент я не можу сказати, бо в Україні є біда…» — каже пан Тарас.

Голова коломийського товариства політв’язнів і репресованих 

Після виходу на пенсію пан Тарас почав цікавитися історією, на яку раніше не вистачало часу: «Сім‘я, будівництво, малі діти, робота — я з цим не міг, так що я якоюсь такою діяльністю не занімався. Я вже коли був в УПА [членом Всеукраїнського товариства ОУН — УПА Карпатського краю], я задався ціллю, я хотів знати історію цього глибше, як воно всьо відбувалося і за рахунок кого це все відбувалося, тому що там же були молоді люди. <…> Допустимо, якщо брати УПА, ОУН-УПА — це молоді люди, 20, 21, 22 роки. Це вже були одиниці; це вже керівники якісь, може, були у старшому віці, а спершу — молодь».

Небайдужість привела Тараса Броневича спочатку до Всеукраїнського товариства ОУН-УПА Карпатського краю — хотів бути корисним добрій справі. Десь рік набував досвіду в цій організації, а згодом — у 2013 році — очолив Коломийську міськрайонну організацію Всеукраїнського товариства політв’язнів і репресованих: «Слово “політв’язень” і “репресований” почув, вже коли був в УПА, бо [раніше] ходив на роботу і не мав часу, коли цим займатися».

Організація об’єднує людей похилого віку, дуже мало учасників саме бойових дій — їх вже одиниці. «В основному це діти політв’язнів і діти, які народилися там, в Заполяр’ї». 

Діяльність організації, за описами пана Тараса, виглядає так: «Відвідуємо музеї, бібліотеки, мистецький центр “Світовид”, навчальні заклади, зустрічаємося з молоддю, дітьми зі Сходу України. Брали участь у презентації книжки Василя Шендеровського “Нехай не згасне світло науки”, у зустрічі з письменником Олексою Різниківим. Тісно співпрацюємо зі станицею Братства ОУН-УПА, входимо до числа членів братства, співаємо в хорі станиці. Усі разом брали участь у відкритті відновленої повстанської криївки в Рунгурах, пам’ятника колишньому голові Всеукраїнського братства ОУН-УПА “Булава” Михайлові Зеленчуку в Зелено (Надвірнянщина). Брали участь в урочистостях з нагоди 75-річчя УПА у Івано-Франківську, до речі, наших політв’язнів з нагоди ювілейних роковин нагородили грамотами і медалями. До нашої думки дослуховуються, тож ми допомагали відстоювати права громади Благовіщенської церкви».  

Також пан Тарас реалізував історико-просвітницький проєкт «Герої живуть вічно!» — організував поїздку в Старий Угринів, звідки походив Степан Бандера, для студентів педагогічного коледжу м. Коломия.

«Організаційних питань багато… У нас на Західній Україні ми хочемо до волі. Ми не любимо, аби нам хтось на шиї натягав ярмо. Такий ми народ».

«Коломийська сотня» на Майдані

«В [19]91 році, як Україна стала незалежною, я дуже тішився тому, мені дуже приємно було, як по залу несли синьо-жовтий прапор, це ще за Кравчука було, і це у мене був підйом. Але щось підкрадалася у мене така думка, знаєте, що то ще є не так. Що щось не так. І я казав: “Мені здається, що рано тішитися”. І так вийшло… Дійшло до Майдану, а я — ще раз скажу, я дуже м’якої душі. Я по телевізору дивився, як цих дітей там били, цих студентів. Я вже в роках був, 67 років. Я задався ціллю поїхати в Київ…» 

Рідним про своє рішення поїхати на Майдан Тарас Броневич сказав лише тоді, як збирав валізу. Інакшого шляху для себе не бачив — не міг залишитися осторонь. У Коломиї у церкві, при котрій пан Тарас співав у хорі, зібрали гроші — парафіяни приносили для Майдану. Завданням пана Тараса було віднести їх до міської ратуші, де і записували «на автобуси до Києва на Майдан». Так і записався. На Майдані пан Тарас був у фінбезпеці: «А що таке фінбезпека? Це стояв такий ящик, а люди там ходили і скидали туди гроші, а в кінці дня ці гроші прибігав старшина і забирав».

Жив на Майдані з побратимами, входив до складу «Коломийської сотні» — від сцени вона була буквально в 30 метрах, а значить — постійний гамір від виступів, камери, активність. «Там дуже багато було національностей. Це так як мурашник був. Якщо дивитися телевізор — це суцільний мурашник. Але потім я зрозумів, що то не мурашник. Там кожен мав якусь свою відповідальність...» 

Пан Тарас відзначав згуртованість своїх однодумців на Майдані й жагу до волі. «На перших порах то ще не було навіть нічого [зі зброї, знарядь для опору] — кусок фанери якоїсь мав (у нас тут на Гуцульщині точать, “біта” це називається)… І от, хто мав цю біту, хто кусок фанери, а потім завезли уже було бляху — ручка від дверей така Т-подібна. І це нас вибудували тоді звідти від готелю “Україна”, то як крикнули “Слава Україні!”, то я думав, що мені серце трісне, мені здавалося, що це чути на цілий Київ».

Сучасність. Говорити попри страх

Сьогодні пан Тарас продовжує займатися справами репресованих Коломийського району. Пам’ять про власну родинну історію наклала відбиток на все його життя: «У мене страх ціле життя є. Був, є і, певно, ще й залишиться, бо я ж <…> уродився в такі роки. І воно, видно, як би сказати, той відбиток лишився в мому характері». За словами пана Тараса, люди на Західній Україні досі мало говорять про власну історію, бо були дуже перелякані терором радянської влади в середині ХХ століття. «Я не раз, як десь хтось щось мене просить, щоб я сказав, то я стараюсь щось сказати, але з таким мандражем, в мене то лишилося». 

Повномасштабне вторгнення російських військ в Україну 2022 року сприймає болюче: «Одна-єдина надія, і це Господь має, певно, цим керувати, на Збройні сили України. Якщо ці хлопці не витримають, я рахую, що щось буде недобре. І надто недобре. Тому що <…> на перших порах вони казали, що русскоязичноє насєлєніє там захищають, потім — ще там щось. Балаканина…» 

Продовжує активне життя — з 2011 року є старостою церковного хору Михайлівської церкви міста Коломия. 

 

© Všechna práva vycházejí z práv projektu: Voices of Ukraine

  • Příbeh pamětníka v rámci projektu Voices of Ukraine (Olha Symonenko)